Розділ «Липень»

– На Литейному. Там і захопили, як з Охти козаки підійшли… Але як же з Леніним, товариші?

– Вірно! – знову гукнув той же голос. – Так воно і було!

– Вірно, – повторив і старий. І раптом додав: – А Леніна ми не віддамо, щоб ти знав!

Коцюбинський випустив затамоване дихання. Отже, з Леніним все щасливо!

– Куди тепер ідеш? – запитав старий.

Сказати, куди він простує, Юрій права не мав: адреса була конспіративна.

– Пробиваюсь до себе в полк, – відказав він. – Значить, з Леніним усе добре, товариші? Де він?

– А ти не сумнівайся, – сказав старий, – і не питай. Ворогові нема дороги до Леніна, де б він не був. А друга він і сам знайде. Затим що Ілліч – завжди з нами! – додав він твердо, навіть урочисто. – А не боїшся, – зразу й запитав він, – вертати до себе в полк? Нехай і по договору тебе випущено, але до їхнього брата, буржуйського підплескувача, хіба може бути довіра?

– Небезпека, звичайно, є, – сказав Коцюбинський, – але ж я – більшовик.

– Більшовик, кажеш?

– А ви? – запитав Коцюбинський. – Звідки ви? Чий це загін?

– З «Руського Рено» ми, – поважно відказав старий і додав, пустивши іронічну посмішку в свої довгі вуса, – є такий… французький заводик «Руський Рено» у нашому російському Пітері… І щоб ти знав: більшовицький це заводик!

Коцюбинський зрадів:

– О! Я знаю про ваш завод! Ви ж ще в березні послали до Ради тільки більшовиків!

Радісний вигук солдата прозвучав як похвала, – і це було приємно почути червоногвардійцям: усі приязно посміхнулись і весело перезирнулись. Поінформованість невідомого солдата викликала до нього довіру. Червоногвардійці потовпились тісніше, хтось дружелюбно ляснув Коцюбинського по спині, інший вийняв пачку «розкурочних» фабрики «Гудал» і почастував.

Сивоусий сказав:

– Ну що ж, іди своєю дорогою, товаришу. – Наче виправдуючись, він додав: – Вартуємо тут, щоб на нашу сторону не прохопились контрики. – Йому було приємно попишатись. – Сюди, на нашу сторону, вони й поткнутися опасаються: тут, товаришу, наша, робоча влада!.. Іди! – суворо урвав він свою мову, неначе незадоволений, що розбалакався. – Коли ти справді більшовик, то, мабуть, за ділом поспішаєш, йди! Бувай здоров!

Він кивнув. Хтось з тих, що стояли ближче, потис Коцюбинському руку. Але коли Коцюбинський зробив кілька кроків геть, старий гукнув йому наздогін:

– Щоб усе правильно було, ти вже вибачай: позаду за тобою назирці наші хлопці підуть. Таке, синок, діло: начуваємось, щоб провокатори та шпиги сюди не проскочили…

Він наказав, і двоє хлопців відокремились від гурту і пішли за Коцюбинським, кроків з двадцять позаду.