Розділ «Липень»

Це дещо збентежило Юрія: отаке маєш! Він же не має права скористати з конспіративної адреси, доки не пересвідчиться, що ніхто не побачить, до котрого будинку він зайде.

Але на серці було зараз легко і радісно: Ленін, отже, на волі, Леніна не схопили, наказ про арешт Леніна карателям Керенського не пощастило виконати!.. І – червоногвардійці! Поразка не злякала робітничий клас. Міцно взяв у свої руки зброю пролетаріат!..

Юрій завернув з Сампсоніївського проспекту на Сердобольську вуличку і раптом наштовхнувся ще на двох червоногвардійців, мало не збивши переднього з ніг. Ці двоє були без гвинтівок, але руки тримали в кишенях, і той, якого Юрій штовхнув плечем, враз вихопив з кишені браунінг:

– Стій!

Юрій став.

– Руки вгору!

Юрій звів руки.

Другий швидко промацав по кишенях шинелі й галіфе.

– Зброї шукаєте? – посміхнувся Коцюбинський. – Зброя була, тільки ж в комендатурі забрали і навіть розписки не дали.

Але червоногвардійці – молоді хлопці – уважно дивились на Юрієве покалічене обличчя:

– Де мордяку попортив? По п'янці?

В цей час наблизились ті двоє, що супроводжували позаду.

– Наш це! – гукнув один із них. – Старий перевірив вже! Хай проходить своєю дорогою. З тюряги після демонстрації.

Червоногвардійці зійшлися всі четверо, і Коцюбинський стояв між них, вже опустивши руки, але стерявшися – як же тепер бути, що робити? На дощечці будинку на розі значився саме той номер, який був йому потрібний: 92 по Сампсоніївському, 1 – по Сердобольській… Але ж при людях зайти він не мав права, хоч би й були це червоногвардійці, свої. Пройти? Вони рушать за ним назирці. Повернутись потім? Запитають – чого? Петляти? Зразу накличе підозру… Як же потрапити на конспіративну квартиру?

І зовсім страшна здогадка виринула в мозку: явка вже не існує, конспіративної квартири тут вже нема, – не може ж бути, щоб конспіративну квартиру охороняли відкритою зовнішньою охороною… Як же тоді знайти зв'язок?

– Іди собі, йди, земляче! – підбадьорив один з посланих сивоусим. – Йди вперед, а ми за тобою.

– Хлопці! – сказав Коцюбинський зопалу. – Кличте вашого найстаршого. Як собі хочете, а я звідси далі не піду…

– Як – не підеш? – в один голос скрикнули двоє, послані старим. – А казав же: тобі до свого полку треба…

І враз відбулося таке. Коцюбинський тільки встиг помітити, як ті двоє, що стояли перед ним, миттю переморгнулися з тими, що позаду, – і далі він вже нічого не побачив і не почув. Один ззаду загнув йому зігнутим ліктем підборіддя вгору, другий ззаду накинув на очі й рота якусь ганчірку, а передні вже в'язали руки мотузкою.

Потім його штовхнули і потягли – рипнула хвіртка, а може, двері, під ногами він відчув поріг, його вхопили попід пахви і потягли швидко – так, що ноги тільки волочилися по землі. І все це відбулося мовчки, в абсолютній тиші, тільки хтось прошепотів: а чорт його знає, може, провокатор чи шпиг… чого, сучий син, добивається сюди… І хтось у відповідь теж прошепотів: хотів бачити найстаршого, так зараз побачить…