Розділ «Липень»

– Значить, знову в підпілля?

– Хто його зна… – замислено проказав Іванов. – Якщо кидатимуть нас у тюрми, то доведеться й в підпілля. – І він стукнув кулаком ще раз. – Все одно, і тим паче: множити партію і гартувати! Завоювати більшість у Радах, і тоді Ради – завоюють владу.

Юнкери вже вишикувалися, рушили і, відійшовши кілька кроків, зухвало заспівали:

Смело мы в бой пойдем за Русь Святую —

Большевиков сметем мы подчистую…

Тоді гурт червоногвардійців гримнув і собі:

Смело мы в бой пойдем за власть Советов —

И как один умрем в борьбе за это…

10

Це було зовсім як на фронті: вистрибувати з окопів для шаленого бігу в атаку, падати під віялом кулеметного вогню, знову підхоплюватися й перебігати нагинці – і знову простягатися долічерева, доки випаде слушна хвилина, щоб підхопитися знову і знову бити вперед.

Тільки тепер позаду були не окопи, а вшиті гранітом ескарпи набережної Неви, навкіл не простори піль чи лісові хащі, а громади високих кам'яниць – і падати треба було не на зрешечену кулями, зорану скаллям мін та снарядів рахманну землю, а на тверду й дзвінку брущатку чи скобкуваті торці дерев'яного бруку. І кулемет строчив не в лоб і не з флангів, – а неначе з самого неба: з горішніх поверхів або з люків горищ.

І гвинтівки чи будь-якої іншої зброї в руках у Юрія Коцюбинського не було.

Та прохопитись потрібно було за всяку ціну. Палац Кшесинської, де містився Центральний комітет і куди зразу ж після звільнення з-під арешту подався був Юрій, – був погромлений карателями Керенського, і весь квартал оточений юнкерами. А всі члени «Воєнки», тобто Військової організації при Центральному та Петроградському комітетах більшовиків, дістали точну вказівку ще заздалегідь: в разі надзвичайних подій прямувати на конспіративну квартиру Військової організації на Виборзькій стороні.

На Виборзьку сторону і пробирався тепер Коцюбинський – розбурханим, розтривоженим, скаламученим Петроградом, залитими кров'ю демонстрантів, засипаними кулями карателів петроградськими вулицями.

Але не кулі були страшні – терзала одна, невідступна, страшна – якщо її додумати до кінця – думка: як Ленін? Чи на волі Ілліч? Невже й його захопила оскаженіла офіцерня? Адже наказ про арешт Леніна – видано…

З демонстрації Юрій Коцюбинський потрапив простісінько в комендатуру. Він відстрілювався з купкою солдатів свого сто вісімдесятого полку на розі Литейного від юнкерів. Але від Охти спозаду наскочили козаки, – і Юрієві скрутили руки. По дорозі в тюрму – нагаї оскаженілих козаків, на допиті – образливі знущання офіцерів штабу, потім – сорок чоловік один на одному в камері-одиночці, дві доби без їжі, на третій день – оселедці, але ні краплини води.

Нарешті – після переговорів делегації ЦК, ПК та Військової організації з Тимчасовим урядом – з комендантського управління вивели, оперіщили кожного нагаєм і виштовхали на вулицю. Тимчасовий уряд зобов'язався випустити всіх арештованих і не чинити будь-яких репресій до членів партії більшовиків, а Центральний комітет партії давав згоду зняти з постав панцирники, відвести кулеметний полк в казарми, а матросів – в Кронштадт.

Та от, на вулицях міста і далі як у бою: дрібні сутички тут і там, стрільба з вікон, кулемети ударників на горищах, полювання за кожним підозрілим – робітником чи солдатом без «увольнительной» з своєї частини.

Юрій перележав біля тротуару, доки замовкне кулемет на перехресті, і стрімголов кинувся через вулицю. Постріли з вікон та горищ загриміли один за одним, але Юрій вже був у підворітниці. Потім – прохідний двір, знову підворітниця, знову вулиця, знову перебіжка – знов і знов.

І от він, нарешті, на Виборзькій стороні.