Розділ «Липень»

Зустріч знову з штабс-капітаном розвеселила його.

– Ваше благородіє! – мало не зрадів він. – Десь ми вже з вами… бачилися?

Боголєпов-Южин, покусуючи губи, криво посміхнувся – обличчя його було люте й бліде. Аж нарешті заговорив і він:

– Так, «товаришу» Боженко, ми з вами зустрічаємось вдруге: місяць тому я звернувся до вас з проханням – повести ваших дружинників для втихомирення бешкету на Подолі…

– І ось він їх привів, саме для ліквідації бешкету, нехай і не на Подолі, – посміхнувся й Іванов, повівши рукою на червоногвардійців, що один за одним входили до кімнати.

– Тю! – пирхнув Боженко. – Вірно! Тільки, ваше благородіє, ми здибуємося з вами вже аж утретє. Правда, вам, ваше благородіє, про те й невтямки – то тільки я чув малиновий бренькіт ваших острогів… Ну, годі! – закінчив він раптом люто. – Ви вільні! Можете йти! Адью!

Боголєпов-Южин не мовив і слова, тільки ще дужче зблід, переступив поріг і швидко закрокував коридором. Юнкери побігли за ним. Останнім вийшов поручик Петров, ніяково посміхаючись.

– Настрахали тебе? – засміявся Іванов до Горовиця. – Але ми либонь вчасно?

Горовиць підняв застережливо палець угору, не відриваючи телефонної трубки від вуха:

– Тихо! Я дзвоню зараз пану Грушевському.

– Грушевському?! Ти звертаєшся по допомогу до Центральної Ради? – здивувався Іванов. – Але ж наша позиція до Центральної Ради…

– Обставини боротьби інколи вносять корективи в позиції, – похмуро буркнув Горовиць. – Баришня! Центральну Раду, її голову пана Грушевського! Крім того, я нічим не порушу наших позицій, якщо запрошу Центральну Раду взяти участь у приборканні бешкетників у прифронтовому місті, це – в загальних інтересах. Алло? Центральна Рада? Хто? Хорунжий Галечко? А! Зрозуміло: секретар пана Грушевського? Мені треба побалакати особисто з паном-добродієм Грушевським… Хто говорить? – Горовиць кинув поглядом на всіх, наче запитував, як йому сказати, і зразу відповів: – Говорить більшовик Горовиць. Так, член Ради робітничих депутатів столиці України, Києва. Добре, я почекаю…

Всі примовкли, з цікавістю слідкуючи за Горовицем, всі притихли – неначе готувалися почути розмову й собі.

Тільки Боженко засмикав Сашу за рукав і зашепотів до нього:

– Дай мені, дай мені! Я зараз йому скажу!

Але в трубці в цей час вже загарчало.

– Добридень, професоре! – ввічливо мовив Горовиць у трубку. – Вас турбує студент Горовиць… Ні, вам доповіли вірно: більшовик, член Ради робітничих депутатів. Справа у нас, пролетаріату, до вас така…

В кімнаті було тихо, всі слухали напружено, Боженко ворушив губами, наче приказував і від себе щось.

Відповідь Грушевського Горовиць слухав недовго: відповідь була коротка. Після того, не сказавши в телефон нічого, тільки густо почервонівши, він мовчки поклав трубку на важіль.

Всі з цікавістю підступили ближче.