Розділ «Липень»

9

У кімнаті номер 9 у цю пору був лише один Саша Горовиць.

І ще ніколи, мабуть, Саша не був такий лютий.

Завжди тихий та лагідний, чулого серця та доброї душі, – гарячий тільки тоді, як промовляв перед народом, – у цю хвилину Саша Горовиць ладний був пустити весь світ за димом і насамперед розтерзати П'ятакова або Іванова.

Чи ж чуване це діло? Комітет ще зранку оголосив всіх членів партії мобілізованими, товариші розійшлися по фабриках і заводах, – а йому сидіти отут, у цьому чортовому теремі царського чертога, і вести милі телефонні розмови: Горовиця залишено в більшовицькому штабі для зв'язку та надзвичайних вирішень, як повноважного члена комітету.

Коли Юрій П'ятаков сказав йому про це, Сашу ухопив сказ:

– Нізащо! Я мушу бути зараз в масах і з масами!

– Товаришу Горовиць, це – доручення комітету. Нагадую вам про партійну дисципліну!

– Я теж член комітету, але демократизм – це основа нашої партії!

– Посилаючись на демократизм, не забувайте про централізм, товаришу Горовиць. І я пропоную вам виконувати доручення центрального органу.

– Але ж це ти вирішив сам, без комітету!

– Я – голова комітету, товаришу!

Словом, вони полаялись, – П'ятаков пішов, а Саша залишився біля телефону, чорний, як ніч.

Невдовзі на підмогу йому прибула Лія Штерн: її також прислав П'ятаков. Та, скориставши з наданих йому повноважень – приймати в разі потреби вирішення особисто, Саша негайно вирядив її на Деміївку, до майстерень Земсоюзу. Треба було нести в маси вирішення конференції, яку Бош закінчила тільки вночі: банда хуліганів попсувала друкарню «Голосу соціал-демократа», більшовицька газета сьогодні не вийшла, і ухвали конференції доводилося популяризувати з живого голосу. А ухвали обласної конференції Південно-Західного краю – більшовиків Київщини, Чернігівщини, Волині й Поділля – були надто важливі в цю хвилину. У відповідь на петроградські події більшовики прифронтової смуги закликали повсюдно переобирати Ради, відкликаючи депутатів меншовиків та есерів, що стали на підтримку контрреволюції: завоювати Ради, а тоді Радам – завоювати владу! Конференція закликала також утворити Червону гвардію на кожному підприємстві. Редагувати ці ухвали допомагав Євгенії Бош і Саша Горовиць.

Залишившися знову сам, Горовиць прийняв і перше повідомлення по телефону. Повідомлялося якраз про підпал більшовицького кіоска біля Думи. Тільки Саша дав відбій і хотів дзвонити до «Арсеналу», щоб спрямувати туди арсенальських червоногвардійців, як телефон задзвонив вдруге. Повідомлялося з «Арсеналу»: більшовицький кіоск проти «Арсеналу» теж горить, і червоногвардійці з Івановим на чолі пішли втихомирити юнкерів. Отже, підмоги треба було шукати десь-інде. Саша почав добиватись у Головні залізничні майстерні. Та тут задзвонили з телефонної станції і дали вокзал Київ-Перший. Юрба офіцерів та юнкерів оточила поштовий вагон петроградського поїзда, вибирає більшовицьку пресу і заміряється кинути її в багаття. Саша додзвонився в Головні залізничні майстерні і спрямував червоногвардійців-залізничників на вокзал. Тільки він поклав трубку, телефон задзвонив знову.

Говорив Затонський з Сирця. Комітет доручив йому виступити на мітингу козаків Богданівського полку – з оголошенням ухвал конференції прикордонної смуги. Затонський повідомляв: мітинг розпочався, доповідають про Петроград. Настрій у козаків непоганий, вони обурені кривавими діями реакції і стурбовані: чи, слідом за більшовицькими, не почне Тимчасовий уряд громити й українські організації? Дуже слушний момент прихилити їх на наш бік! Але вони міцно тримаються своєї Центральної Ради. Як же бути? Ми ж відмовилися ввійти до Центральної Ради. Вчорашня конференція підтвердила нашу тактику: окремо від націоналістів!

– Володимире Петровичу! – гукав Горовиць у телефон. – Змінити ухвал комітету і конференції ми з тобою не маємо права! Мусиш сказати їм, що більшовики не замиряться з Центральною Радою, доки там заправляють буржуазні партії і ведуть політику розколу демократичних сил…

– Але ж, – загукав з другого кінця проводу Затонський, – куди ж вони подінуться з своєї Центральної Ради, націоналісти й сепаратисти, якщо їх звідтам ніхто й не жене? Єрунда якась! Ми ж ввійшли до Ради робітничих депутатів і Ради військових депутатів, дарма що там теж заправляють меншовики та есери, і боремося проти них! Як же інакше?

– Володимире Петровичу! – гукав Горовиць. – Ти ж знаєш мою позицію. Я за те, щоб зараз, коли робітничий з'їзд поповнить Центральну Раду стома пролетарями, ввійти й нам до Центральної Ради – захопити провід, змінити її політику, або… зірвати її зсередини. Але ж з нами не згодні! – Він раптом неначе натрапив на вихід. – Слухай! Чорт з нею, з Центральною! Нам важливо заволодіти людьми, які за нею ідуть! От тобі спосіб для богданівців. Зараз у місті юнкери громлять більшовицькі організації. Розкажи богданівцям про все. Спробуй убити двох зайців. Нехай рушають до міста і наведуть лад. А сама участь в угамуванні реакціонерів прихилить їх до нас. А Центральна – як хоче…

Затонському пропозиція видалася слушною. Пообіцявши спробувати привести богданівців у місто, він відключився.