Розділ «Липень»

Але телефон знову зразу задзвонив.

Дзвонила телеграфістка-більшовичка з центрального телеграфу, і її повідомлення було прикре. Щойно в адрес «тьоті на Підвальній» прийнято телеграму з Петрограда:

«Юрочку покладено в лікарню».

«Тьотя на Підвальній» – то був умовний пароль для спеціальних повідомлень у комітет. Розшифровувалася телеграма так: «Юрія Коцюбинського кинуто в тюрму». Член петроградської Військової організації більшовиків, Юрій Коцюбинський в час липневої демонстрації очолив сто вісімдесятий піший полк і був арештований карателями Керенського – Дударева.

Саша похнюпився: Юрко був йому душевний друг, а головне, через Коцюбинського відбувався зв'язок більшовиків Київ – Петроград. Зараз він був особливо потрібний. І от нелегальний зв'язок з петроградськими більшовицькими організаціями уривався.

Та розмишляти Горовицю не було коли: телефон дзвонив і дзвонив. Тепер з центра повідомляли: з Шулявки суне банда анархістів, хапають, де попадеться, офіцерів та юнкерів – і російських, і Центральної Ради – зривають погони, наминають їм боки, а то й спускають штани й сиплють гарячих… На чолі анархістів – дівча в матроських штанях, якась Каракута.

Саша зареготав. Отже, й офіцерам перепадає, не тільки більшовикам! Але взагалі було не до сміху. Спільник виявився надто несподіваний, та й вдавався він до методів, які тільки поширять ексцеси. Але Саша знову не міг стримати реготу: господ-офіцерів шомполює шулявська дівка! Ну й сміху! І звідки така? Треба буде знайти й поговорити. А тимчасом анархістів все ж таки треба приструнити.

Саша поклав трубку, телефон не задзвонив зразу, і Саша скористався, щоб подзвонити самому. Він знову викликав «Арсенал», – може, червоногвардійці вже впоралися з бешкетниками біля газетного кіоска? Треба спрямувати їх проти анархістів.

Тепер в «Арсеналі» трубку взяв сам Іванов. Так, юнкерів вже розігнано, забралися вони і з арсенальських кварталів, де пробували шукати більшовиків навіть по хатах.

Але саме в ту хвилину, коли Горовиць хотів розповісти про анархістів з шулявською дівчиною на чолі, двері кімнати раптом розчинились, і на порозі став офіцер. За ним зразу ввійшов другий. Позаду тиснувся натовп юнкерів – гвинтівки з пригвинченими багнетами.

Тоді Горовиць швидко гукнув у телефон:

– Приміщення Ради робітничих депутатів теж, очевидно, захоплено юнкерами. Принаймні в нашу кімнату…

Офіцер підійшов впритул і вихопив трубку з рук Горовиця:

– Ви арештовані!

– Я так і здогадався, – відповів Саша, прислухаючись, як у трубці в руці в офіцера гарчить. – Але арештувати мене ви не маєте права: я член Ради робітничих депутатів, а депутат не може бути арештований без ухвали Ради.

– Я – Боголєпов-Южин і арештовую вас як офіцер для особливих доручень командуючого округом: в окрузі надзвичайний стан, і військове командування не потребує ухвал вашої Ради. Поручик Петров! Керуйте обшуком…

Поручик Петров не дуже поспішав виконувати наказ, рухався він мляво, з обличчям індиферентним, – поліцейські функції йому не імпонували, і Горовиць встиг його випередити. Він підійшов до шафи в кутку, замкнув її на ключ і ключ поклав до кишені.

– По-перше, – сказав Горовиць, – раз ви наполягаєте на моєму незаконному арешті, то я мушу передати все, що тут є, органам, які вивчатимуть мої провини і ваші права на арешт. По-друге, я заявляю рішучий протест і вимагаю викликати голову Ради депутатів або принаймні голову «Викорого», які обидва, як вам мусить бути відомо, не більшовики: я вимагаю їхньої санкції! По-третє, якщо справа йде про арешт, то повинні бути, як і належить у таких випадках, поняті!

Треба було згаяти час, скільки можливо: Іванов, почувши, що розмову урвано, збагне, в чому річ, і надішле підмогу.

– Та що з ним балакати! – загукали гарячіші з юнкерів. – Однаково за ним мотузка тужить!