Розділ «Липень»

– Призволяйтеся, добродію Винниченко, сіль ву пле! – пригощав гостинний господар і зробив добрий ковток з свого келиха. – А! До чого ж смаковита! Аж жижки трясуться. Кель аром, мон дьє! – Терещенко мав звичку пересипати свою мову французькими та англійськими словами і українськими вульгаризмами. Прононс у нього був, як у паризького гамена: півжиття Терещенко прожив у Парижі і Лондоні. – Ну як? Розбирає?

Винниченко і собі ковтнув питва. Це було конче потрібно, щоб здобути душевну рівновагу. Обставини таки тривожили, до того ж Володимир Кирилович почував себе ніяково наодинці з паном Терещенком, як і завжди перед людьми вищого стану на соціальній драбині. Це ж таки був найперший на цілу Україну мільйонер! Крім того, Терещенко був зодягнутий, як лондонський денді, і у Винниченка – хоча він і сам красувався в смокінгу від найкращого петербурзького кравця – було таке почуття, неначе під пахвами в нього дірки, а штани обтріпалися і метуть підлогу ріхмушками. Він буркнув щось невиразне у відповідь гостинному господареві.

Терещенко тим часом патякав далі: питво власного виробу завжди робило його балакучим:

– І до чого ж усі ці військові – страхополохи! Н-ес-па, добродію Винниченко? Фі дон! Ну, заворушилася там солдатня! Подумаєш! Чи це нам первина? Мон дьє! Треба лишень довідатися, чого вони там домагаються. А тоді зразу їм гасло: ми ж, мовляв, домагаємося для вас іще більшого! І підуть тихесенько по хатах! Вуаля – се ту! Маса, натовп, чернь! Скажімо, вимагають землі від поміщиків, – зразу їм гасло: а ми домагаємося для вас ще й монастирських та церковних угідь! – Терещенко здавна не полюбляв монахів і попів: церковні та монастирські владики не хотіли сіяти на своїх ґрунтах буряків для його цукроварень. – Або, скажімо, домагатимуться України від Дону до Сяну, а ми їм: беріть собі хоч би й від Дунаю аж по Кавказ! Ет цетера…

Винниченко здивовано звів брови.

– Чого дивуєтесь, пане Винниченко? Ен ку діпломатік! Аби дотягти до Установчих зборів. А обіцяти тимчасом можна півсвіту, цілий світ, хоч би й півтора світи.

– Долю України, – мовив стримано Винниченко, – мають вирішувати Українські установчі збори, а не…

– От-от, – погодився Терещенко. – Тре б'єн! Я на Україні де хочете скажу: навіщо нам кацапські Установчі збори? Нам, щирим українцям, давай наші, ненько-українські Установчі збори! От і вже. Се ту! Кожному малоросові це буде приємно. Політика, пане-добродію, діло тонке! Ma фуа! Гей, панночко! – гукнув він. – Як вас там? Пані австріячко! Вене ву-з-ісі! А йдіть-но сюди!

Панна Галечко прочинила двері і стала при порозі:

– Прошу пана міністра? Пан міністр на мене волає?

– На вас, панночко, а ву! Підіть у двір, сідайте в мій кабріолет і паняйте вітром на Брест-Литовське шосе назустріч отим бешкетникам. Розпитайтеся до ладу, чого їм, власне, треба!

Галечко запитливо поглянула на Винниченка.

– Та ви не мніться, – підбадьорив її Терещенко. – Вам лиха ніхто не заподіє. О контрер! Ви ж таки по-українському добре чешете. Це їм буде тільки приємно. Розпитайтеся, що й до чого, і зразу – назад. От і знатимемо з перших вуст, яка в них «платформа». А то ті розвідки та контррозвідки, штаби і контрштаби почнуть рапортувати – тільки памороки заб'ють! Можете їм щось там таке й пообіцяти: правитимуть карбованця – давайте два, торгуватимуть за троячку – платіть п'ятірку. Кажіть, що ви – парламентер, аби час збавити. – Терещенко наточив собі другий келих і підморгнув Винниченкові. – А тимчасом Петлюрині козаки чи юнкери Керенського якраз наспіють і накладуть їм у потилицю! Йдіть, не губіть часу!

Галечко знов запитливо поглянула на Винниченка.

– Що ж, пан міністр має рацію. їдьте, панно Софіє.

– Гаразд, пане субпрезес! Ту ж мить!

Терещенко поглянув їй вслід.

– Пікантна галичаночка, – прицмокнув він язиком. – Ви як, пане Винниченко, не… той? Га? Презес, субпрезес – їй-право, варто! Хм! – Винниченко почервонів.

– Призволяйтеся, будьте ласкаві, пане субпрезес. – Терещенко плюснув у спорожнений келишок Винниченка запіканки, долив власноручно із сифона зельтерської. – Дивився я, пане Винниченко, вашу п'єсу «Чорна пантера» в Москві, в театрі Корша, як їхали сюди. Добра штучка! Не гірше, як у того… як його, які ще є відомі драматурги? Та байдуже! Чортівськи здорово! Пароль д'онер! Як це він їй каже? Га? А вона йому?…

В цей час повернувся Петлюра з Церетелі і Керенський з Грушевським. Ад'ютант Керенського і барон Нольде залишилися біля телефонів. Всі були дуже стривожені.