Розділ «Липень»

Керенський знизав плечима. Він дослухався до гудіння мотора на вулиці перед під'їздом.

– Я можу… дати згоду… на це, – прохрипів він і зразу залементував: – Але армія повинна іти в наступ!

– Ну от! – цілком задоволений, мовив Петлюра. – Таким чином, залишається тільки четвертий пункт: автономія!

– Ах, панове! – сплеснув руками Грушевський. – Це ж чиста софістика! Ми ж автономію проголосили, а раз і власну армію матимемо, то автономію вже практично здійснено. Олександре Федоровичу! Ви ж таки досвідчений і талановитий юрист!

Керенський ще раз знизав плечима. Йому не лишалося нічого іншого, як знизувати плечима. Раптом він здригнув – що це? З пустинної вночі вулиці почувся якийсь гуркіт. Кулемет? Ні, то по брукові цокали кінські копита. Кіннота?

Терещенко зробив крок до вікна, щоб подивитись.

– Ні, ні! – гукнув Керенський. – Не відчиняйте! Поручик! Що там таке?

Але тепер можна було розібрати і крізь зачинені вікна: за цоканням копит чувся м'який шурхіт шин. То котилась коляска «на дутиках».

За хвилину Галечко вже стала на порозі. Хоча їхала вона екіпажем, а не бігла, але груди їй рвучко здіймались.

– Прошу панство… – перемагаючи задишку, ледь вимовила хорунжеса, – але то є… певне непорозуміння… прошу, панове!

– Непорозуміння? Вони зовсім і не повставали?

– Ні, вони повстали, прошу панство… Вони роззброїли юнкерів Миколаївського училища, що хотіли були переступити їм шлях. А автомобільна колона вже обсіла банк, щоб його захопити… Тільки ж, прошу панство, вони… проти всіх!

– Що ви торочите? Як – проти всіх?

– Вони кажуть… Перепрошую, пане міністре, – звернулась Галечко до Керенського, – геть Тимчасовий уряд! Але ж вони… Перепрошую, пане презес, – Галечко звернулась до Грушевського, – кажуть також: геть Центральну Раду!

– Що?!

Тепер вже остовпіли всі.

– Прецінь, так, прошу панство! Вони заєдно гукають «геть війну!» І кажуть, – перепрошую, – коли й Центральна Рада за війну, то геть і Центральну Раду разом із Тимчасовим урядом. Перепрошую…

– Я ж казав, що це – більшовики! – зарепетував Керенський. – Він визвірився на остовпілих Грушевського, Винниченка й Петлюру: – Ось ваші… українські частини, якими ви хочете спекулювати! Машину, поручик!

– Куди ж ви, Олександре Федоровичу? – запитав Терещенко, поспіхом зводячись. – Я вважаю, що й нам усім…

Але в цю хвилину всі знову принишкли. З вулиці почулося торохкотіння автомашини – не тієї, що стояла перед під'їздом, а якоїсь іншої, що наближалась знизу, від Бессарабки.