Розділ «Липень»

– От бачите, панове! От бачите! Отже, згода, згода!

– Я не згоден! – погордливо відказав Петлюра. – В такій редакції не пройде, пане міністр! Ви поставите на обговорення, п'ятдесят тисяч моїх козаків наложать головами, а Тимчасовий уряд після того відхилить наші вимоги! – Він взяв папір і почав засувати його назад у кишеню. – Як собі хочете, пане міністр! Доки ви обговорюватимете питання, австро-німці можуть бути й під Києвом. Вирішайте зараз: або – або!

– Я згодний гарантувати! – крикнув Керенський. Він поспішав, поки папір не зник ще в кишені в Петлюри. – Але ж потрібні деякі уточнення: процедура забере час, а дорога кожна хвилина! Насамперед – наказ, війська рушають, а ми тимчасом обговорюємо тут усі уточнення. Ви згодні так? – Він звернувся до Терещенка і Церетелі, вперше поцікавившися чиєюсь думкою, крім своєї власної.

– Я згодний! – гукнув Грушевський. – А ви, Володимире Кириловичу?

Винниченко знизав плечима: не вмер Данило, так болячка задавила.

– Я заперечувати не буду, якщо богданівці й полуботківці залишаться тут, і кожний з цих полків негайно розгортається в дивізію.

– Але ж це вже уточнення! – озвався Церетелі. – Олександр Федорович ясно сказав…

– Я не згоден! – знову сказав Петлюра і навіть притупнув ногою. – Або – або, а тоді – наказ!

Керенський зітхнув з полегшенням: український табір розколювався; один – за, один – проти, один утримується.

В цей час до кімнати ускочив пшютуватий молодик років п'ятнадцяти у візитці з білою трояндою. Це був Терещенко-син, при батькові він виконував функції особистого секретаря.

– Панове! Прикрі новини! В Києві повстання!

– Що?

Всі схопилися з своїх місць. Петлюра, навпаки, сів. Тільки Терещенко-батько не реагував ніяк, далі спокійно розливаючи по келишках спотикач. Він наливав келишки лише до половини – долити по вінця содовою мав сам собі кожний.

– Яке повстання? Що за повстання? – заметушився Грушевський; очі його полохливо забігали.

– Що ти верзеш! – спокійно гримнув Терещенко-батько. – Ти що, знову нетверезий?

Терещенко-син пересмикнув плечем:

– Яке – ще невідомо: якісь чортові солдати на хуторі Грушки…

– Машину мені! – гукнув Керенський.

– Заспокойтеся, Олександре Федоровичу! – лагідно провуркотів Терещенко-батько. – Навіщо машину? Куди ви збираєтесь їхати вночі? Треба довідатись…

– Поручик Нольденко! – заметушився Грушевський. – Де барон Нольденко? Панно Софіє!