Розділ «Липень»

Максим ішов, пишаючись з високості, якої доскочив, але й гірко побиваючись: втрата найпершого друга від малих літ була для нього чи не найбільшою втратою за ціле життя. А тут ще й сусіди осудили й взяли на глум.

Ішов Максим вулицями міста величаво – шикуючи празниковою одежею, обмахуючись чистенькою відпрасованою хусточкою, але в грудях йому скімлило, в серці була скруха й жаль, душа завмирала від горя і туги: паршиво було Максимові на душі.

Єдиною розрадою було – почути, що ж скаже сам Винниченко, доповідач на з'їзді, головний український соціал-демократ, не більшовик і не меншовик, ще й славетний український письменник та драматург, оповідання його Максим інколи почитував, а в новій Винниченковій п'єсі «Панна Мара» йому навіть визначено в драматичному гуртку грати найбільшу роль.

3

Данило з Харитоном дивилися дядькові Максимові вслід спантеличено: добрати, що й до чого, вони в цю хвилину ще не могли.

Події, які ще звечора схвилювали місто, справді були неабиякі. В Петрограді проти демонстрації робітників і солдатів – мирної, але з вимогою відібрати владу в Тимчасового уряду та передати її виконавчому комітетові Рад робітничих і солдатських депутатів – Тимчасовий уряд виставив озброєних юнкерів та війська, спеціально відкликані з фронту. Вулиці столиці обагрянила кров. Більшовицьку газету «Правда» закрито. Петроградський більшовицький комітет погромлено. Доля Леніна – невідома…

І Київ заворушився з раннього ранку.

Робітники зарані поприходили на свої заводи, але робота не починалась: по заводських подвір'ях виникали стихійні мітинги. Обиватель завбачливо поховався по квартирах – замкнув двері й занависів вікна. Та вулиці міста від того не зробились пустельні. Хрещатиком прогарцювали жовті кірасири. З Куренівки на Печерськ, з Печерська на Деміївку, а з Деміївки на Шулявку проскакали кілька сотень донських козаків, спішно викликаних з місць постою по селах Київщини. Юнкери трьох військових училищ та чотирьох прапорщицьких шкіл марширували під гвинтівкою там і тут, виспівуючи «Скажи-ка, дядя, ведь недаром». Гайдамацька сотня особистої охорони генерального секретаря Петлюри, під командуванням сотника Наркиса, зайняла підступи до Центральної Ради – в кварталі між Володимирською та Фундуклеївською вулицями.

Щодо цього, то Данилові з Харитоном ясно було все. Меншовики, більшовики, єдина соціал-демократія – то нехай «політики» розбираються, але раз наших б'ють, то треба боронити, раз пролетарська солідарність, то треба держатися гурту. І те, що дядько Максим пішов, це була, безперечно, зрада і взагалі чорті-що!

Але чому з'їзд – таки з наших же, з робітників – признано не нашим, раз у Центральній Раді верховодять якісь сепаратисти, – цього Данило з Харитоном збагнути не вміли. Що ж воно, кінець кінцем, за Центральна Рада і з чим її, власне, їдять? Підпирає Тимчасовий уряд міністрів-капіталістів і вирішила підтримувати війну до перемоги? Звичайно, сука. Але ж і Рада робітничих депутатів, у якій верховодять меншовики, і Рада військових депутатів, у якій верховодять есери, – теж підпирають Тимчасовий уряд і теж за війну! Так чому ж тоді треба за перехід влади до Рад, ще й об'єднано – і робітничих, і солдатських депутатів?

А втім, Данило з Харитоном тим собі голови надміру не сушили, бо ж либонь прийшла-таки ясність над усе: в Києві, під командуванням арсенальця Галушки утворювалася Червона гвардія! Така гвардія робітничого класу, як у самому Петрограді, на шахтах Донеччини або в Катеринославі та Харкові. І почин київській Червоній гвардії закладала Спілка металістів, до якої належав і Данило вже третій місяць. І навіть доручення щодо організації Червоної гвардії Данило з Харитоном дістали від самого Андрія Іванова.

Доручення теж було неабияке! Кожному хлопцеві з дружини самооборони, перетворюваної, отже, тепер на загін Червоної гвардії, Іванов, Горбачов чи Галушка давали у руки афішку. В афішці тій був заклик до київських пролетарів – перед лицем грізних подій і супроти замаху реакції на завоювання революції – вписуватися до Червоної гвардії! Афішку кожний повинен був віднести на визначений йому завод і власноручно наліпити на видному місці.

Данилові припав чавуноливарний «Труд» – на Подолі, Харитонові – теж на Подолі – взуттєва фабрика Матіссона.

Отож, спустивши з ока дядька Максима й зневажливо сплюнувши через плече – такі ж діла: революція, контрреволюція, реакція, Червона гвардія, а він, старий хрін, подався геть від своїх! – Данило з Харитоном рушили до Собачої тропи й собі.

Над урвищем вони вирівнялися з Тосею. Тося стояла, однією рукою запинаючи спідничку, яку вітер над яром так і рвав з ніг, а другою – кулачком – витирала сльози. Вона гірко схлипнула, коли Харитон, вирівнявшися з нею, циркнув крізь зуби й процідив:

– Ех, і дурний же в тебе папаша, Тосько! Та у нас, на «Марії-біс», йому б руки скрутили, в комору вкинули б, ще й у потилицю наклали… А тут!

– Не смій таке про мого батька казати! – скрикнула Тося, ображена до глибини душі. – Не смій! У, рудий та поганий! – аж притупнула вона ніжкою, цим разом забувши, що й сама – руда.

І Тося заплакала вголос.

Данило поклав їй руку на плече – так, щоб Харитонові збоку непримітно, і проказав стиха – теж щоб Харитон не почув:

– Цить, Тосю, цить! Іди, дєтка, додому. Скажеш мамі Марті і мамі моїй, що будемо пізно. Іди! Ми тата Максима спробуємо завернути. Не суши собі серце. Тобі ж… той, не можна… того…