Розділ «Липень»

– Тату! – хлипала Тося. – Татоньку, не йдіть!

Максим висмикнув руку і пішов ще швидше:

– Мале ще батьком правувати! Йди!

Але Тося бігла і бігла – інколи приставала на мить, клала руки на живіт: вагітна ж, чи не пошкодить «йому» така біганина? Але бігла знову, намагаючись забігти наперед:

– Як же це ви, тату, отак? Окремо від своїх, татоньку?

Та Максим вирвався-таки наперед і майже побіг, обмахуючись хусточкою, якою наділила Марта. Тільки аж у долині, ступивши на Собачу тропу, Максим притишив ходу. Він обтер з чола піт, обтріпав хусточкою ж закурені чоботи, обсмикнув піджак і рушив повільніше, повагом: не годилося-бо бігти, мов якомусь хлопчаку, все ж таки, що не кажіть, а – делегат!

А з гори ще довго було чути голос старого Бриля:

– А ще Карла Маркса я йому читав! Зрадник міжнародної солідарності пролетаріату! Піжон!

2

Максим Колиберда, і справді, був делегат і йшов, як делегатові й належить, на з'їзд.

З'їзд – через українську фракцію Київської Ради робітничих депутатів – скликала Центральна Рада: мовляв, «всеукраїнський робітничий з'їзд». Скликалося з'їзд поспіхом, але з старанною завчасною підготовкою: від місцевих Рад, від профспілкових організацій на залізницях та в цукровій промисловості. На «Арсенал» теж прибув лідер українських соціал-демократів, добродій Порш, зібрав членів «Рідного куреня» – і обрали найстарішого печерського просвітянина Максима Радивоновича Колиберду.

Максим Радивонович запишався і перейнявся відчуттям високої місії. По-перше, він і справді був найстаріший член «Просвіти» серед робітників, або, як він тепер казав: найстаріший діяч української національної справи поміж наших на Печерську. По-друге, бути кудись «обраним» Максим удостоївся вперше за життя. І це таки була честь.

Сватові Іванові своє вирішення прийняти на свої плечі високу місію Максим пояснив так. Раз люди просять і виказують тобі довіру, то хіба ж повернеться язик сказати – ні? Та й, правду мовити, годі вже сидіти в запічку, треба брати життя своєю власною рукою – так і в самому «Інтернаціоналі» співається, а це ж таки гімн єдиної соціал-демократії! Тим паче, що нарізно і проти меншовиків, і проти більшовика у Максима були заперечення, як, проте, і в його побратима Івана. Проти меншовиків він був тому, що вони підтримували війну та виступали супроти восьми годин робочого дня й робітничого контролю на підприємствах – найперших пролетарських свобод, виборюваних соціал-демократією, та й з землею для селянського класу вони зволікали. А проти більшовиків Максим був тому, що хоча й виставляють вони по всіх пунктах програму супроти меншовиків, одначе й самі мають перед народом гріх на совісті: сам же, Іване-свате, чув, як П'ятаков на мітингу всіх українців буржуями облаяв і заперечував проти автономії України!

На цій згадці Максим особливо розпалювався і починав поспішати, не сходячи з місця:

– Хіба це по правді? – гарячився він, наступаючи на свого побратима й свата. – Ти мені, Йване, від серця скажи! Триста років нас, українців, царі гнобили, сатрапи з нашого народу жили витягували, слова рідною мовою не дозволяли сказати – так і тепер знову тієї? Знову ми – не народ? Хто ж тоді – П'ятаков – народ? От і виходять вони однакові – що більшовики, що меншовики! Хіба не чув, куме, як їм обом, і більшовику П'ятакову, і Наумову меншовику, на тому ж мітингу сам Винниченко за це докоряв?

І Максим зовсім заганяв неповороткого свата в куток:

– Отож я й кажу! – репетував Максим. – Нам треба за українську соціал-демократію, бо раз, що вона – українська, а два, що не ділиться вона на більшовиків та меншовиків, не розколює пролетарської єдності, просто собі – соціал-демократія, і вже!

На цьому Іван таки добирав слова і починав наступати й собі. Бо заперечував і спеціальну українську соціал-демократію.

Він гукав, що й українських соціал-демократів треба до бісового батька, раз вони ще якась – третя соціал-демократія, отже, й собі ще дужче розколюють міжнародну солідарність трудящих!

Так гиркалися між собою друзі, і один другого так і не переконали: Максим дав згоду піти на робітничий з'їзд, а Іван осатанів і оголосив його зрадником пролетарської справи.