Розділ «Липень»

– Міф, блеф, фантасмагорія! – почулося ще за порогом.

Петлюра залишився в кабінеті сам. Він стояв, і далі величаво тримаючи палець за бортом френча, замислено позирав на мжичку за вікном і вибивав пальцями лівої руки барабанний дріб по столі: «Гей, не дивуйте, добрії люди, що на Вкраїні постало…» Тепер йому, справді, все було ясно.

6

А кілька днів пізніше генерал Вальдштеттен, начальник розвідувального відділу австрійського генерального штабу, розгорнув перед собою на столі досьє з позначкою «Симон Петлюра» – бо таке досьє на генерального секретаря військових справ при українській Центральній Раді в австрійській військовій розвідці було вже заведено – і в горішньому кутку на черговому донесенні агента під кличкою «Амазонка» начертав:

«Різко вираженого національного напрямку. Прибічник сильної центральної влади… Людина майбутнього…»

Рука з пером затрималась на мить – генерал замислився. эжПотім після останнього слова – в дужках – перо виписало знак запитання (?).

Генерал замислився надовго, і рука його навмання повторювала й повторювала цей рух (?), малюючи ще раз і ще раз закарлючку дес фрагецейхенс (знака запитання), – аж поки знак запитання не став величезним.

Революція починається

1

Таким фертом Максим Радивонович Колиберда не вбирався, мабуть, аж із дня свого одруження – двадцять два роки тому.

Чоботи він узув «на рипах», «дорогі, як пам'ять»: ці чоботи презентовано йому, як «бенефіцію», – за гарне виконання ролі бузувіра Хоми в спектаклі «Ой, не ходи, Грицю», на користь утворюваної печерської «Робітничої просвіти», під назвою «Рідний курінь». Сорочку надів теж «аматорську», в якій переграв стонадцять ролей у драматичному гуртку, – з червоно-чорною манишкою на весь шир грудей, і підв'язав комірець не стьожкою, а червоним шнурочком з китичками-бомбошками на кінцях. «Спінжак» нап'ялив теж празниковий – з альпаги, що аж лиснів по всіх швах: не так від старанного прасування два рази на рік, на Різдво та під Великдень, як від того довгого перележування на споді скрині від Великодня і до Різдва. Штани натягнув, правда, буденні, бо других не мав. Бороду Максим виголив начисто, аж синіло, а вуса підстриг над губою і кінчики пустив акуратно вниз.

Стара Марта аж сплеснула руками, коли вийшла з кухні і вздріла Максима, що докінчував наваксовувати чоботи до сліпучого лиску. Двадцять два роки тому поміж печерських женихів Максим справді славився, як неперевершений чепурун. Милі спогади хлинули на Марту – про ті часи, коли й вона вигиналася тонким станом, наче гінка лозина, і дебелу Марту потягло на сльозу. Вона навіть руки вже склала на могутніх грудях, щоб схлипнути достойно і прочуло. Та зразу й похопилася:

– Тьху! Навіжений, прости господи! Таким финтиком та на тії з'їзди!

Проте пішла до комода і подала Максимові випрасувану хусточку: з'їзди – хай їм грець, але ж не сякати носа по кутках, коли чоловік при чоботях на рипах і з бомбошками під комірцем!

– Гляди ж мені, непутню! Не встрявай у політику!

Вона зразу й посунулася до нього – чи не заміряючись напутити прочуханом, та Максим покинув щітку з ваксою і був вже за порогом.

Отут, за порогом, і чекала, проте, справжня біда.

Старий побратим, кум і сват Іван Антонович Бриль, стояв просто перед дверима – понурий і лютий: ноги він розставив широко, руки схрестив на грудях, підборіддя, заросле сивою щетиною, – спер на кадик, голову похилив низько, – і зорив з-під стріхатих насуплених брів. У погляді були тільки зневага і глум.

– Таки йдеш?

Максим шмигнув мимо – мерщій до хвіртки, і вже аж за хвірткою відказав на сватове запитання – зухвало і занозисто: