Розділ «Липень»

Чоловічок зник у коморі, а Данило з Харитоном перезирнулися ні в сих ні в тих.

– Може, навмисне таке сказав? – прошепотів Данило. – Щоб ми не втекли. А сам зразу гукне охоронців і нас поцупить?

– А що ти думаєш! І зовсім просто…

В цю хвилину чоловічок знову з'явився з двома порожніми ящиками. Кивнувши хлопцям кепкою – хто його зна, що означав той кивок, він зайшов у цех і за хвилину знову повернувся впорожні.

Та, проминаючи тепер хлопців, він спинився і добув кисет:

– Ех, перекуримо, щоб дома не журились? – гукнув він, бо саме якраз проходили солдати, виносячи в ящику литво. – Вогню має котрий? – Чоловічок почав крутити цибуха.

Солдати пройшли, і чоловічок, лизнувши цигарку, спитав:

– З комітету будете, хлопці?

Так і є! Тепер вже сумніву не було, так і напучував їх Іванов: стережіться шпигунів – їх тепер розвелося більше, як за царя Миколи, бо тепер шпигують за робочим класом і есери, і меншовики. Данило з Харитоном, звичайно, і словом не обізвалися на дурне запитання, тільки презирливо здвигнули плечима.

Та чоловічок на відповідь і не чекав: докази, прямі і побічні, були, так би мовити, юридичні: листівки раніш не було, а тепер є, і клейстер іще не висох. Чоловічок застромив зализаного цибуха між зуби, добув з власної кишені сірники і, припалюючи, проказав крізь хмару синього махоркового диму:

– Йдіть просто мимо цеху, наче ви тут свої і вам за нуждою треба. За нужником, у паркані, дошки нема. – Він затягнувся глибоко і за другою димовою хмарою швидко проказав: – А в комітеті скажіть, найкраще самому Іванову чи Горбачову або Галушці: троє у нас було більшовиків, так сьогодні вранці офіцери побили і забрали в міліцію, як шпійонів. Так що на свій десяток до гвардії не спроможемось, будемо писатися до чоботарів.

Двері до цеху прочинились, визирнув майстер і загукав:

– Михалець! Ящики чому не несеш? Робота стоїть. Господин офіцер сердяться!

Чоловічок кинув цибуха, розтоптав і побіг до комори, огризаючись до майстра на порозі цеху:

– Перекурити нема коли! Руки вже пооббивав, чортові ящики тягавши!

Він зник у коморі і за хвилину перебіг двір до цеху – знову з порожніми ящиками в руках.

Перезирнувшися, Данило з Харитоном поволеньки перейшли двір і пішли попід цехом до нужника.

– От тобі й раз! – дзумів Харитон. – А він, виявляється, свій! Я й зразу примітив, що немовби хороший чоловічок… А ти казав!

За хвилину вони були по той бік паркана і тоді припустили чимдуж.

– Слухай, – казав, аж задихаючися на бігу, Данило. – Він же нас за якихось там комітетчиків пощитав…