Розділ «Липень»

Та тут Данила знову пойняла несміливість.

– А може, – заговорив він знову, коли вже підходили до «Арсеналу», – той… розпитаємося попереду, хоч би і в самого Іванова? Чи вийшов нам уже вік? По вісімнадцятому році хіба вже приймають?

– Аякже! В Іванова якраз буде час про такі дурниці балакати! Та й хіба більшовики на роки вимірюються? Бувають старші, бувають і молоді. Розпитаємося в нашого Флегонта…

5

Флегонт Босняцький якраз і вияснював своє власне «кредо».

Певна річ: з Лією, власне – з більшовиками, для нього тепер покінчено. І це було майже трагічно, бо ж Лія йому припала до серця, та й гасла партії більшовиків приваблювали гімназиста Босняцького більше, ніж будь-які інші.

І от Флегонт стояв зараз перед Мариною Драгомирецькою і відкривався їй до глибини душі, не ховаючи нічого, навпаки – накладаючи на себе чорного більше, ніж за ним насправді було.

Самобичування відбувалося не прилюдно, а сам на сам: їх було двоє. Власне, в цю хвилину вони могли вважати, що їх тільки двоє в цілому світі, бо щойно сталося признання.

Вони були на кручі в Аносівському парку, перед ними простилалася неозора лука Дніпра, позаду шелестіли старі липи і сотили духмяний аромат, над ними бриніли бджоли, а вище палав сонячною блакиттю небозвід. Марина сиділа на ослінчику і виколупувала носком черевика з землі камінець, а Флегонт стояв перед нею – з розкуйовдженим волоссям, з розстебнутим коміром, і його гімназичний кашкет валявся ген у траві між васильків.

Флегонт казав:

– Тепер ви, Марино, знаєте…

Так, Марина тепер знала, хоча здогадувалася й раніш: Флегонт кохає її. Якщо признатися собі, як на духу, якщо особисті переживання поставити над усе, а все інше, громадське, суспільне – для загального добра, як сказав письменник Коцюбинський, – відсунути геть, назад, то… Але ж хіба це можливо? Хіба це припустимо? Коцюбинський гостро засуджував це. А зараз тим паче – коли революція, коли нація, коли народ… Так вона зараз йому і скаже, цьому дурному хлопчакові, милому, любому Флегонтові, і, звичайно, ні в якому разі не признається йому, що й вона теж… кохає…

І, не зводячи очей вгору, колупаючи і далі свій камінець – він ніяк не виколупувався з сухої землі – Марина промовила тільки для себе, зовсім тихо, так що й сама майже не почула:

– Я… теж кохаю вас, милий Флегонте…

Але її почуто: закохані надзвичайно чуйні. Флегонт зблід, скуйовдив волосся ще дужче і вимовив тільки:

– Марино!

Марині затамувало дух, її кинуло в кров, вона мерщій похопилась: і як це зірвалося в неї проти волі? Ні, ні, зараз вона візьме свої слова назад, зараз вона скаже йому все – про особисте і громадське, про все, що в ім'я загального добра, про народ, про націю, про революцію… Марина навіть звелась.

Та Флегонт перехопив її рух, посадовив знову, сказав знову – Марино! – і раптом з його уст полилася мова, пристрасна і неспинна, – якраз про революцію, про націю, про народ, про загальне добро, про громадське і особисте.

Отут і прийшло оте – друге – признання, оте самобичування.

Приголомшений і зворушений почутим жаданим словом – кохаю теж! – юнак відчув високий обов'язок: перед величчю кохання бути чистим, позбутися всього нечистого, що було на душі. Він мусить признатися в своєму гріху, навіть коли б це признання вбило його, знищило. І він признався… в зраді.