Розділ «Липень»

Петлюра кашлянув. В шахи він не вмів грати.

– Але ж світова громадська опінія…

– З світовою громадською опінією, – знову урвав Мельник, – все буде зовсім поправно! Адже України як держави ще не було, коли російська держава підписувала свої міждержавні зобов'язання. Отже, ці зобов'язання не про нас. Мусите зважити також, любий пане Симоне, що боротьба українців за національне визволення викличе в широких колах світової громадськості лише почуття симпатії. Перегорніть ще раз сторінки історії світу: хіба було колись таке, щоб широка громадськість не співчувала визвольній боротьбі?

Він проказав це патетично й випромінив такий сніп синього полум'я з очей, що далі можливо було поводитися лише на високому регістрі піднесення.

Головний отаман звівся – чотар негайно підхопився теж – і Петлюра мовив урочисто:

– Гаразд! Пане Мельнику! Дарма що ваш чин в австрійській армії лише «чотар», я сподіваюся, що ви здолаєте виконати свій священний обов'язок перед ненькою-Україною, обійнявши пост отамана наддністрянського коша українських січових стрільців на теренах Наддніпрянської України!

Мельник скромно потупив очі:

– Даруйте, пане головний отамане, але краще мені обійняти пост тільки начальника штабу. – Він додав смиренно: – Його священство визначив мені саме такий пост, і воля святого отця…

– Гм! – хмикнув Петлюра, відчуваючи себе безсилим проти волі духовного отця свого співрозмовника. – А хто ж тоді прийме командування?

– Полковник Євген Коновалець, – зразу відказав Мельник.

– Хто це Коновалець? – поцікавився Петлюра.

– Голова нинішнього «Галицько-буковинського комітету», що утворився на землях Галичини й Буковини, зайнятих російською армією, з метою сприяти приєднанню Західної України до… України російської. – Мельник звів свій лагідний погляд. – Його священство вважає, що так буде найкраще з погляду довіри Тимчасового уряду до нашої справи…

Петлюра був вражений далекоглядністю й дипломатичним тактом митрополита.

– Нехай буде так, – мовив він.

Розмову неначе скінчено. Але хвилина була надто урочиста, і Петлюра відчув, що мусить виголосити годящу на такий випадок промову. Він вийшов з-за столу і спинився перед Мельником.

– Пане начальнику штабу коша українських січових стрільців! – Мельник негайно виструнчився. – Ваш загін для початку матиме, можливо, якусь тисячу стрільців. Але буде наріжним каменем у величній будові української військової справи! За його лицарським прикладом за два-три місяці ми створимо армію на сто тисяч українських багнетів! Запевняю вас, що буде саме так. Це кажу вам я – головний отаман!

Мельник клацнув закаблуками і чемно похилив голову:

– Не маю жодного сумніву, пане головний отамане! Тільки, – мовив Мельник, виходячи із стану «струнко», – чому сто тисяч? Півмільйона, пане головний отамане, має бути армія Центральної Ради ще цієї осені.

Петлюра поглянув скоса: цей молодик був, нівроку, завзятий.

– Звичайно, – сказав Петлюра, – якщо мати на меті не тільки відстоювання певних прерогатив перед Тимчасовим урядом, але й всю справу боротьби за самостійну і соборну українську державу від Дону і до Сяну.