Розділ «Липень»

І тут Петлюра відчув, що неспроможний опиратися волі людини, яка балакає з ним.

– Будь ласка… – промимрив Петлюра, відходячи від вікна. Він зробив жест, запрошуючи сідати, але, як і першого разу, встиг вимовити це вже після того, як співрозмовник усівся сам.

Не став Тютюнник чекати й запрошення до розмови. Він почав сам:

– Я – кошовий отаман Звенигородського коша «вільного козацтва». Кожне село на Звенигородщині має свою сотню вільних козаків, а волості – курені. Разом під моєю рукою сьогодні понад десять тисяч вільних козаків…

– Десять? Тисяч? І… всі такі? – Петлюра непевно хитнув головою до вікна.

– Тимчасом не всі. Але будуть всі. Про справу екіпіровки, пане секретарю, поговоримо після того, як я доведу до вашого відома самий принцип організації вільних козаків. Статут «вільного козацтва» такий. Вільним козаком може бути кожний українець від шістнадцяти років і аж доки здужає носити зброю, хоч би й за сто літ. Мета: стояти на сторожі національної волі і державної самостійності. Ідейні запосилання: волю й незалежність українська нація мала в минулому, не має в сучасному, матиме в майбутньому. Попервах мусимо відродити наше минуле: соціальний уклад, вояцький дух, традиції побуту, – все, аж до барвистого строю з червоними шароварами та синіми жупанами… – Тютюнник посміхнувся самими устами, очі залишались холодні. – Звичайно, час Середньовіччя для всіх націй минув, але наша воля загибла в Середні віки, мусимо й починати своє відродження з того місця, на якому зупинились у своєму розвиткові на історичному шляху.

– Отже… це – орден? – непевно запитав Петлюра.

– Так, коли хочете, орден, пане секретарю: лицарський орден. Нек плюс ультра – для досягнення історичної мети, оглядаючися на нашу минулу історію: на засадах орденства існувала та діяла вся наша козаччина.

– Чому ж ви гадаєте…

– Що вільного козацтва буде мільйон? Маю два аргументи на доказ: статистика й досвід першого експерименту.

– Не розумію вас, – щиро признався Петлюра.

– Насамперед – досвід. Відколи, зразу після революції, поширилися бешкетування дезертирів, у нас, на Звенигородщині, жоден дезертир не зареєстрований у воїнському присутствії.

– Справді? – здивувався Петлюра. – Так добре діє ваша самооборона, тобто, я хотів сказати – вільне козацтво?

– Діє дуже добре. Бо всі дезертири наділи червоні шаровари і вписалися в наше вільне козацтво – поруч із доброчинним та свідомим елементом, що й стримує його пристрасті та цементує весь орден на засадах, близьких серцеві всіх.

– Які ж це засади?

– Постривайте, пане секретар! Покінчимо спершу з статистикою. Коли поширити Звенигородський досвід на цілу Україну, то й матимемо мільйон добірного війська – вільних козаків.

– Пробачте, яку статистику маєте ви на увазі?

– Статистичний перепис населення України, пане секретар.

– Я не розумію, до чого він?

– Ось до чого. На Звенигородщині – триста тисяч українського населення, а в лавах Звенигородського вільного козацтва – понад десять тисяч. Це три відсотки. На цілій Україні населення тридцять мільйонів. Отже, три відсотки – це й буде мільйон.