Величання приємно вразило Петлюру. Коли б за давніх часів були заведені звертання за військовою субординацією, так могли звертатися до гетьмана Богдана Хмельницького або Івана Мазепи козаки реєстрового війська. Офіціальної форми величання в українських частинах Центральної Ради ще заведено не було, і Петлюра зразу вирішив: саме таке величання і треба завести.
До стрілецького чотаря Петлюра відчув щиру симпатію.
– Ви можете сісти, чотар Мельник! Нехай вас не бентежить, що розмовляєте зараз з генеральним секретарем військових справ. Нас з вами звела спільна справа: боротьба за неньку-Україну.
– Слава Україні! – відказав Мельник, ставши струнко. Він зробив крок до запропонованого стільця, але не сів. – Мій патрон, його священство отець Андрій, – Мельник шанобливо похилив голову, – просив переказати панові Симону Петлюрі вітання і своє пастирське благословення в усіх ділах.
– Дякую!
Петлюра знову був приємно вражений: благословення було від пароха католицької церкви, дарма що був він не католиком, а православним, до того ж – соціал-демократом. Але ж державні інтереси вищі від партійного сектантства.
– Як почуває себе його священство вдома, після страдницького заслання?
– Дякую, пане головний отамане. В своїй обителі на горі Святого Юра його священство з енергією, властивою його незламному духові, віддався справам рідної церкви і рідного краю.
– Давно бачили його священство? – Петлюра сів.
– Перед двома тижнями, – тепер Мельник дозволив сісти й собі. – Його священство спеціально викликав мене з фронту до себе в кафедру і наказав: у першому ж бою передатися в полон росіянам.
– Хто вас полонив, добродію Мельник? – Петлюра умисно вжив цивільного «добродій» замість військового «чотар», щоб поглибити почуття взаємодовіри.
– О! – ледь примітна посмішка торкнула прикриті вусами і заховані в бороді уста Мельника. – Це було дуже приємне полонення: свій до свого! Мене полонили козаки українського батальйону. Довідавшися ж, що й я є українець, ваші козаки обіймали мене і цілували як рідного.
Відповідь Мельника зворушила Петлюру.
– От бачите, справа єднання українців, дарма що кілька століть тіло нашої нації поділено навпіл, вже довершується!
– Звичайно, – погодився Мельник, одначе виразу захоплення на його обличчі не з'явилось. – Тільки батальйон, який полонив мене, зразу після того… сам пішов у австрійський полон.
– Ви говорите це неначе з почуттям незадоволення, пане Мельник? Хіба ви – москвофіл?
– Аж ніяк, пане головний отамане!
– То мусите радіти! Адже тепер цей батальйон потрапить до українського табору!
– Так єсть, пане головний отамане. Тільки ж батальйон передався в полон тому, що не схотів воювати!
– То й що? – здивувався Петлюра. Позиція митрополитового емісара була йому незрозуміла. – Адже вони не схотіли воювати за Росію! Це промовляє за національне почуття козаків!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Мир хатам, війна палацам [Серія:"Історія України в романах"]» автора Смолич Ю.К. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Липень“ на сторінці 27. Приємного читання.