Розділ «Липень»

– Але це не промовляє за військову дисципліну. Солдат, який добровільно іде в полон, не є добрий вояк… Побоююсь, пане головний отамане, що, здобуваючи у таборі гарт національної свідомості, ці примусом мобілізовані до армії солдати, не позбудуться, проте, свого небажання воювати!

Розмова сама собою підходила до найголовнішого. Щоб не вронити престижу, Петлюра поквапився внести застереження:

– Ви можете, пане Мельник, не розвивати далі критичної думки щодо боєздатності мобілізованих солдатів. Ми знаємо їй ціну: дальшу українізацію частин, очевидно, варто припинити.

– Аж ніяк, пане головний отамане! – обізвався Мельник. – Навпаки! Українізація частин і передислокування їх на Україну порушить російські фронти й знесилить російську армію! А це створить переваги для виборення української державності.

Петлюра кашлянув.

– Так думає митрополит? – обережно запитав він.

– Його священство доручив мені висловити вам свої міркування, – відказав митрополитів емісар і скромно опустив очі.

– Я запитую про митрополитову думку тому, – знову поквапився застерегти Петлюра, – що ми тут саме так і чинимо: домагаємося від Тимчасового уряду перекидати українізовані частини з усіх фронтів на Україну в тилові гарнізони.

Андрій Мельник глянув на Петлюру синім поглядом:

– Коли пан головний отаман дозволить, я висловлю заперечення проти такої тактики.

– Чому? – щиро здивувався Петлюра.

– Бо українські частини ліпше сконцентрувати біля фронту!

– Але ж, – скрикнув Петлюра, – пан емісар забуває, що коли ми не матимемо по містах України нашого гарнізону, російські чорносотенці негайно скористаються з того і вчинять проти Центральної Ради путч.

Андрій Мельник затримав свій погляд в очах Петлюри.

– Що ж, пане головний отамане, такий путч дав би привід українським частинам, сконцентрованим в один кулак, повернути фронт з заходу на… схід і рушити в глиб країни… на втихомирення, тобто – встановлення української самостійної державності. – Мельник посміхнувся і знову випромінив з очей сніп синього сяйва. – Австро-німецькі армії, пустивши попереду себе «сині» та «сірі» жупани, йшли б тоді, певна річ, слід у слід, і українські збройні сили мали б чудовий тил…

Петлюра кліпнув: такої одвертої розмови не було в нього навіть з Грушевським і Винниченком.

– Його священство… думає саме так?

Мельник відповів, знову скромно опустивши очі долу:

– Його священство доручив мені висловити свою думку… його священство перебуває нині в своїй кафедрі і відданий виключно благоліпству справ святої греко-католицької церкви…

Петлюра відчув, що лоб йому вкрили краплі гарячого поту. Вуса драгунського вахмістра та борода руського барина були тільки оманою: перед ним сиділа людина, нехай і без сутани ксьондза, одначе доброго єзуїтського гарту.