Розділ «Липень»

Аж нарешті Петлюра дістав змогу витерти з чола піт.

Та зосередитись і опанувати своїми думками й почуттями йому не дали: на порозі вже стояла панна Галечко.

– Прошу пана генерального секретаря: зранку чекає на аудієнцію добродій Тютюнник, посланець із Звенигородки, і настійно вимагає прийняти його невідкладно.

– Ат! – відмахнувся Петлюра. – Добродій Тютюнник – цивільний: нехай піде до пана Винниченка або до пана Порша.

– Прошу пана генерального секретаря: добродій Тютюнник, справді, за освітою адвокат, практично учителює в Звенигородці, одначе, будучи начальником міліції, має до пана генерального секретаря справу щодо організації війська.

– Нехай зайде!

3

Тютюнник увійшов.

Це був добродій без вусів та бороди, на голові йому кучмився білястий чуб, чоло він мав широке й високе. Та найбільше впадало в око підборіддя – квадратове, важке, трохи висунуте наперед. Таке підборіддя відзначає звичайно людей сильної, спрямованої до якоїсь мети волі. Очі добродій мав сталевого блиску, і гляділи вони так пронизливо, що здавалося, погляд очей аж бринів: неначе співрозмовник проглядає тебе наскрізь і бачить усе, що ти хотів би від нього приховати.

Зодягнутий був Тютюнник у звичайну армійську одежу, в якій тепер, в час війни, ходили мало не всі особи чоловічої статі: солдатська гімнастерка без погонів та галіфе, заправлені у високі чоботи. На чоботах проте були остроги, як у кіннотника. Хода в Тютюнника була швидка, тверда і рішуча.

Пройшовши кімнату, Тютюнник спинився за два кроки від столу і вимовив дзвінко:

– Щиро вітаю, пане добродію генеральний секретар! Моє прізвище Тютюнник, ім'я – Юрко. Дозволите сісти?

Петлюра кивнув, сказав «здрастуйте» та «прошу», але все те вже після того, як Тютюнник присунув собі стільця і сів.

– До вашого відома, пане секретарю: я не належу до жодної партії. Вважаю, що всі численні нині українські революційні партії – малореволюційні і зовсім не українські. Замість усіх цих партій зараз потрібно було б створити єдину громаду українських державців, бо…

– Даруйте, що урву вашу красномовність, – холодно мовив Петлюра: добродій, видимо, претендував взяти в розмові ініціативу, а дозволити цього генеральний секретар зароджуваної української держави ніяк не міг. – Справи напосідають на мене, добродію… Тютюнник, здається? А ваші міркування про спосіб організації партійного життя на Україні ви маєте змогу викласти у першому-ліпшому часописі. Мушу лише довести до вашого відома, що українські партії, які ви заперечуєте, якраз і мають на меті створити українську державу від… Дунаю і до Кавказу!

Він застромив палець за борт френча і поглянув на співрозмовника згорда.

Тютюнник коротко блиснув сталевими очима – Петлюра майже відчув фізичний біль, пронизаний лезом гострого погляду, – і Тютюнник сказав:

– Державність може зародитись і на території одного людського поселення – це засвідчує нам історія віків. Але стає справжньою державою лише тоді, коли її провідники прагнуть до світової імперії. Це також засвідчує історія. Римська імперія пішла з Рима, який мав на ті часи кілька тисяч мешканців. Візантія постала з акрополя, який займав територію не більшу проти садиби Київського політехнічного інституту. Александр Македонський завоював півсвіту, осідлавши свого коня в селищі з п'ятнадцяти будівель. Імперія Чінгісхана мала своїм зародком одну хазу…

– Пробачте! – урвав Петлюра, підвищуючи голос. – Ви, очевидно, викладаєте історію в Звенигородській школі? Але прошу викласти вашу справу…

– Моя справа – ваша справа. Ви взялись будувати державу, але не маєте армії. Будувати державу без армії – химера і нонсенс.