Розділ «Липень»

– Перепрошую, пане генеральний секретарю… Але в місті знову неспокій…

– Неспокій? Що трапилося?

– Група місцевих анархістів щойно зробила збройний напад на Лук'янівський кримінал, варту розігнано, а арештантів випущено на волю. Сто дев'ять чоловік, пане генеральний секретарю!

– Сто дев'ять в'язнів? – Петлюра переполошився. – Анархістів? Більшовиків? Полуботківців?

– Аж ніяк, пане генеральний секретарю: карних злочинців – грабіжників на дорогах, нічних нальотників, хуліганів…

– Ат! – розсердився Петлюра. – Що ж ви мені голову морочите! Пробачте, панно, але ж це клопіт міліції! Прошу дурницями не одволікати моєї уваги від державних справ! Кого маємо до прийому?

– Чотар Мельник і пан-добродій Тютюнник, прошу пана генерального секретаря.

– А! То ваш Мельник вже прибув? А Оберучев дав йому якийсь пристойний документ?

– Так, прошу пана генерального секретаря: згідно легітимації чотар Мельник є виписаний із полоненського етапу і переданий в розпорядження Центральної Ради для організації культурно-просвітньої – заради виховання російського патріотизму – діяльності в таборах полонених австрійських українців.

– Чудово! Кличте зразу вашого Мельника!

Якраз Мельник і був зараз потрібний Петлюрі! За рекомендацією самого проводиря національної справи в Галичині митрополита Шептицького його особистий секретар, молодий кандидат теологічних наук Андрій Мельник був спеціалістом у зовсім світському питанні організації збройних сил. Лише кілька днів тому – в бою під Конюхами – чотар легіону «усусів» Андрій Мельник потрапив у російський полон. Між Шептицьким та Грушевським так і було домовлено: емісар Шептицького передається в полон, а Центральна Рада його негайно з полоненського табору визволяє.

2

Двері прочинились, і панна Галечко пропустила мимо себе таємничого чотаря Андрія Мельника.

Переступивши поріг, Андрій Мельник виструнчився і завмер: чотар – найнижчий старшинський чин – стояв перед генеральним секретарем військових справ – найвищою особою в майбутньому українському війську.

Хвилину Петлюра роздивлявся здивований. Наперед він змалював собі нехай і не чіткий, але ж зовсім інакший образ митрополитового емісара – молодого теолога і досвідченого організатора збройної справи: теолог мав би бути ксьондзом з тонзурою на маківці, військовий організатор ввижався подібним до запорозького козарлюги. Але Петлюра не побачив перед собою ні єхидного єзуїта, ані бравого вояка.

Перед Петлюрою стояв русявий молодик з великими – синіми, наче волошки в житі, – очима. І дивились ці очі-волошки лагідно та приязно, – неначе зичили усім людям щастя, а всьому живому на світі – добра: якийсь вегетаріанець, толстовець абощо. Та що особливо вражало в обличчі молодика, так це – борода! Всупереч традиціям офіцерства австрійської армії – носити коротенькі вусики – синьоокий чотар Мельник мав вуса, розпушені на обидві щоки, як у драгунського вахмістра, а бороду – падку мій! – пущену кільцями, як носили її колись російські інтелігенти-народники: трохи від руського барина, трохи від руського «сермяжного» мужика…

– Ви… Андрій Мельник? – перепитав Петлюра непевно.

– Так єсть! – Чотар відказав чітко, по-військовому, і заразом пустив із синіх очей сніп теплого, ласкавого проміння.

– Вітаю вас, чотар Мельник! – мовив ласкаво й Петлюра, звичайно, з висоти свого командирського стану. – Як ся маєте?

– Щиро вдячний, почуваюся на силах, пане головний отамане!