Розділ «Липень»

Унтер знайшов за потрібне втрутитися.

– Без вираженій! – гаркнув він. – На кого це ти кажеш? Про кого такі слова виражаєш?

– Керенський твій – чорний крук над нашою долею! Та й з тебе ворона – каркаєш тут! Тільки стовпчик під тобою маленький…

Тепер люди засміялися і тут і там, але сміялись невесело.

– Молчать! – поскаженів вже й унтер. – Воно к дєлу не относиться, хто ворона! Може, ти сам – зелена ракша! Смердиш тут мені і делегату від центральної власті говорити перебаранчаєш!

– Нехай скажуть дядько Оксентій, – загули в юрбі. – А ти, Тимофію, справді, помовч!

Тимофій плюнув і спроквола пішов назад до покосу. Ухопив косу і зі злістю пішов махати, налягаючи на п'ятку.

Оксентій закліпав очима. Що ж його говорити? Що скажеш народу? Народ жде! А Оксентій, боже мій, нічого сказати не вміє! Нічого не второпає сам. Така веремія на світі пішла…

– Людоньки! – змолився Оксентій, аж руки притиснувши до грудей. – Я ж про те саме, що й Максим з Тимофієм кажуть! Нема нині такого закону, щоб усе, як на долоні, ясно було! І до закону генерала Корнілова ще не видано точного толкованія…

– Яке таке толкованіє? – загримів знову Велігура з межі. Він вже покинув косити і стояв, спершися на косу. – Раз нема закону, то не буде й толкованія! Беззаконня саме! Нічого нема! Народ є, земля є, і несправедливість є на землі!

– Отож-то! – гукнув Оксентій що мав сил у легенях. – Про те й мова: несправедливість!

Він озирався, шукаючи поради. Хоч би хтось слово підкинув на допомогу. Але натовп стояв перед ним і чекав слова саме від нього. Австріяки похнюпились теж, похилившися на свої коси. Підходили вже й економічеські.

– Ви, дядьку, до діла кажіть! – почулося з юрби. – Що маємо робити, раз закону нема? А про несправедливість самі знаємо…

В очах Оксентієві мигтіло. Голова йшла обертом. Млоїло усередині. Ще ніколи так недобре в нутрі Оксентієві не було. Навіть коли на гарячку хворів… А довкола перед очима – лан золотистий, багатий, щедрий – буйне жито на ситій поміщицькій землі. Коли б таке жито і оцю землю та поділити між людьми…

І враз Оксентієві вчулося, що всередині йому щось неначе луснуло, а тоді й довкола неначе враз вияснилося, та так гарно стало, як під Великдень у церкві. І бачити він почав далеко – під чистим небом гони та й гони – на цілий світ.

І тоді Оксентій зарепетував, мов несамовитий:

– А нема закону, так народ – сам собі закон! Мужикові один є закон на землі: земля-матінка! Раз нема в мужика землі, а в панів вона, – одібрати в панів і віддати народові! Без викупу, полагаю. Така програма нехай буде і від Центральної Ради…

Центральна Рада Оксентія не уповноважувала таке говорити, не було в неї й такої програми – взагалі ще ніякої програми про землю Центральна Рада не прийняла. Але Оксентій хотів тільки такої програми, і вже коли говорити, то інакше він говорити не міг…

Піт залив Оксентієві очі. В роті пересохло. В голові гуло, серце гупало. Його тіпала пропасниця.

– Люди! – кричав Оксентій, як не в собі. – Не будемо, людоньки, слухати тимчасового генерала Корнілова!