Розділ «Липень»

Капрал знову знизав плечима і почав ще сумовитіше:

– Хіба мова тільки про те, що виправдають на суді…

– А раз не про те, – загорлав, вже скаженіючи, Гречка, – то й котіться собі геть, на льогкому катері! От і вже! А інтерес, щоб ти знав, такий, що кожний собі вкраде зерна, коли робитимемо. Втямив, вилупку? Крастимемо! Можеш доповісти хоч самому генералу Корнілову: крадіями станемо, щоб діти з голоду не попухли! Втямив, паразит?

Капрал теж зблід, але губи його торкнула посмішка:

– А мені й не втямки… Хіба багато приховаєш зерна?

– Не твоє це, собаче діло, чи багато! Твоє діло – відступитися геть! З голодухи кожне старатиметься, скільки зможе: молодиця – в пелену, хлопці – шапкою…

Тут унтер вважав своїм обов'язком втрутитися:

– Розкрадання державної власності я не дозволю!

– А ти й не дозволяй, – гукнув і Максим Велігура. Він вже теж підійшов, поклавши, як і Гречка, косу на шляху. – Ти, чоловіче добрий, тільки не оглядайся, коли снопи возитимемо чи молотитимемо на гармані. Вкумекав, служба? – Він закінчив зовсім приязно і навіть поплескав щуплого унтера по плечі своєю величезною, як перепічка, долонею. Ще й додав, невідомо для чого, але спеціально для унтера: – Я, брат, у японську теж у «хрестиках» ходив, а дійствительну відбував ще в останню турецьку за царя Олександра. – Вважаючи, що, таким чином, вже домовилися по всіх статтях і час запивати могорич та заводити ближче знайомство, Велігура підморгнув і до австрійського капрала. – Пан, проше, поляк? Здорово по-нашому чешете! Єстем ораз поляк, штуковани: в уніатську віру ще старий граф вихрестив, коли в нього в пахолках служив.

– Hi, – відказав капрал Олексюк. – Я, як і ви, українець, а вірою – теж уніат.

– О! – зовсім зрадів велетень-коваль. – Віри, виходить, однакової! Бардзо добже! Hex бенде похвалене! У нас тут і капличка своя греко-католицька є: молодий Шембек поставили!

Та приятельські розмови між полоненими і представником місцевого населення були, певна річ, протизаконні. І унтер – як єдиний тут представник влади – не міг дозволити такого порушення законності й дисципліни.

– Без балачок! – закричав унтер. Він відсторонив капрала рукою і заразом, для престижу, поправив кобуру з солдатським наганом біля пояса. – А ти, матросе, йди, з чим прийшов, і знай честь: сонце он де, роботу починати треба!

– Про це й мова, – понуро озвався Гречка. – Зразу й почнемо. Тільки накажи, унтер, своїм австріякам відійти геть. Нехай до себе в казарму йдуть. А то й до Києва паняйте…

– Розійдись! – раптом зарепетував унтер: натовп в час розмови підійшов ближче і оточив Гречку з Велігурою та унтера з капралом. Гурток «начальства» – старшина, агроном, дід Маланчук, Григор Омеляненко і Оксентій Нечипорук – теж наблизився. – А ви, господа-начальники, закличте до порядку свій народ: мені службу спольнять! Є наказ, значить, виконувати треба, без обміна мнєніями! Олексюк! – знову загорлав він, дарма що той стояв зовсім поруч. – Подавай плєнним команду!

– Ах ти ж паразит! – люто видушив із себе Гречка. – Гляди: ми тобі по-хорошому попередження дали!

Люди колихнулись. Натовпом перебіг шелест. Якась молодиця захлипала.

– То ти такий? – Велігура враз крутнувся на місці і побіг до шляху, де лежала його коса. Кучма сивого волосся тіпалася в нього на голові, як куделя.

– Зажинай! – зарепетував унтер, наливаючися кров'ю. – Олексюк, кому я кажу? Під арешт підеш на три доби!

– Ну, гляди! – лиховісно проказав Гречка. – Пожалієш, контра!