Розділ «Липень»

4

Оксентій стояв як прибитий. Ніколи й не сподівався він, що доведеться йому бути представником будь-якої влади. Хоча й вийшло якось так, по-дурному, що встряв він у самісіньку Центральну Раду, навіть їздив щотижня до Києва на засідання казенним коштом, одначе почував себе в Центральній Раді тільки прохачем із суплікою на панів на предмет розподілу панської землі, а ніяк не повноважним порядкувати людьми.

Софрон підійшов до нього ззаду і мовив стиха:

– Тату, гетьте звідціль від гріха!

Софрон вийшов без коси – тільки подивитись, що воно буде, але, про всякий випадок, косу наладнав і поклав під хатою напохваті: коли б обійшлося гаразд, він мотнувся б додому, ухопив косу і приєднався б до людей. А ні – то й доказів проти нього немає ніяких: без коси ж вийшов. Та Оксентієві вже не так просто було піти. До старшини приєднався Омеляненко, і вони насіли вдвох:

– Чуєш, Оксентію? Ти ж таки наш обранець! Накличуть вони біду на нашу голову. Та й народ, знаєш, який? Одмахають на панському, а тоді до нашого візьмуться…

А жито лягало й лягало, покоси йшли вглиб, і унтер наважився вдатися до більш рішучих заходів. Він загорлав до своїх десяти «хрестиків» – ополченців:

– Отдєлєніє, смирно-о-о!

Ополченці, які досі на позиціях нейтралітету стежили за розгортанням подій, похопились і затупцювали на місці. Були це поважні віком дядьки і по-українському вони розуміли погано, дарма що під хрестами на кашкетах мали жовто-блакитні стьожки: їх ополченський батальйон українізувався більшістю голосів, а самі вони були звідкілясь з-під Рязані чи Вятки. На команду вони розгубились і скоса позирали на густий лан – чи не чкурнути часом у жито, хоч би й за своєю «нуждою»?

– Смирно! – зарепетував знову унтер. – Слухай мою команду!

Ополченці вирівнялись, як уміли.

– Ой, боже мій! – скрикнуло кілька жіноцьких голосів. Кілька жниць покинули жати й відбігли від лану до гурту. Але косарі махали далі.

Тоді Оксентій таки одважився. Справді, щось треба ж робити, щоб не пролилася людська кров. Кількох застрілених полуботківців він бачив у Києві на власні очі.

Оксентій скинув шапку й гукнув:

– Люди!

Окрик Оксентія почули на лану. Кілька косарів озирнулись і пристанули. Але Гречка з Велігурою махали далі, чимдуж натискаючи на п'ятку. Натовп посунувся ближче до Оксентія.

– Дядько Оксентій скажуть! – побігло юрбою шепотіння.

– Тату! – засмикав батька Софрон. – Схаменіться! Цитьте!

Оксентій м’ял шапку в руках.

Був Оксентій ціле своє життя тихий і непримітний у селі чоловік, знали його як роботягу та бідака – інших прикмет за ним люди не відали. Але відколи обрано його від «Селянської спілки» членом Центральної Ради, враз став він знаний на цілу волость. Де ж пак – член щонайвищої влади, ще й – спеціальної української! І не багатій якийсь, дука, – як у тому Тимчасовому уряді, де знову на людському горбі аж десять міністрів-капіталістів, а – свій-таки чоловік, ще й непитущий! До Оксентія йшли тепер розпитатися, чи не вийшов уже людський закон про землю селянам і що для народу вирішає Центральна Рада на своїх засіданнях? А Оксентій пам'ять мав змалку добру і вмів достоту переповісти все, що сказали есдеки і що відказали есери та яку ухвалу потому прийняли. Але відповісти на єдине важливе запитання – коли ж наділятимуть безземельних землею – так і не вмів ні людям, ні собі. Бо в цьому питанні вирішення Центральна Рада ще не зробила: тривали дебати між есдеками та есерами.