Розділ «Липень»

Він теж хутко пішов до своєї коси.

В натовпі загомоніли. Дехто відступив назад. Дехто, навпаки, поточився наперед. Кілька кіс блиснули огнями проти сонця – косарі зняли їх з плеча. Були це слабосильні на побувці, демобілізовані по інвалідності, підлітки й діди.

Гречка з Велігурою попростували до золотистого лану.

– Ой Господи Боженьку! – скрикнула Греччина Ганна і заломила руки.

Але Гречка з Велігурою йшли не на бій. Вони тільки підійшли до двох австрійців на межі, відсунули кожний одного плечем і стали на їхні місця. Австрійці, ніяково посміхаючись, відступилися; коси вони тримали біля ноги, як гвинтівки.

– Ану, давай! – гукнув Гречка і поплював на долоні. – Давайте, діду Максиме, на весь шир! – Він змахнув косою і впоров синювате, ще не вибілене, не лискуче лезо в густе, як очерет, панське жито. Змах був широкий і швидкий – стій стеблин війнув колосками у повітрі і простелився йому під ноги.

Велігура змахнув і собі. Його розмах був ще ширший, ще дужчий – коса аж свиснула в повітрі, а стеблини першу мить, підрізані, навіть не колихнулися – так і стали між свіжою стернею; тільки коли Велігура зробив одмах назад, тихо завалилися за огрібком. Покіс у Велігури був ширший, як у Гречки.

Кілька бородянців з косами рушили до лану й собі. Австрійці стояли ні в сих ні в тих – і до косіння не беручись і не вчиняючи опору.

Унтер напиндючився:

– Граждани местная власть! Куди ж ви дивитеся? Ваш народ неподобствує! Я зараз должон применить оружіє!

Коси Гречки та Велігури свистіли, заглиблюючи покіс. Вже до них приєдналося ще чоловік з десять. Кілька жінок зайшли скраю і врізалися в жито серпами.

Тоді старшина загукав і собі:

– Гей, Гречко, Велігуро, так не полатається! Чули, що добродій унтер-цер наказують? Припиніть! Як представник тимчасової влади, закликаю до порядку революції! Григоре! – звернувся він до Омеляненка. – Ти ж таки фундатор спілки! Наказуй!

Григор Омеляненко знизав плечима і відійшов набік.

– Не моя власть, – буркнув він, – хіба то з нашої спілки? То самі чиншові та голота…

– Діду Онуфрію! – кинувся старшина до діда Маланчука. – Накажіть людям! Ми ж таки вас на голову нашої Ради обрали!

– Га? – приклав долоню до вуха дід Маланчук, обраний головою Ради селянських депутатів. – Що кажете? Не чую…

– Тьху! – Старшина плюнув. Маланчук, справді, по старості літ недочував, але особливо глух, коли до нього зверталися з чимсь небажаним. Тоді слух в нього зовсім псувався. – Оксентію! – кинувся старшина до Нечипорука. – Ти ж таки представник! Скажи від Центральної Ради!

А тимчасом коси – вже не дві, і не десять, а може, півста, різали тугі стебла панського жита, і понад шляхом, наче бережок мережива, стояла вже нерівна смужка стерні на покосах. Молодиці й дівчата теж взялися до серпів, – жмути жита дружно злітали в них над головами і через руку падали на стерню позаду. Жниварки на горбку стояли непорушні – біля них заходжувалися строкові з економії.

– Пане добродію Нечипорук! – вхопив унтер за руку Оксентія. – Раз ви від Центральної, накажіть людям припинити безчинство! Попереджаю! – загукав він до косарів і жниць. – Однаково плататимуть тільки грішми!