Розділ «Липень»

Щоправда, вийшов уже перший Універсал – Оксентій сам прочитав його з паперу перед бородянським сходом, і наче блиснуло якоюсь надією. Тимчасовий уряд досі нічого про землю не казав, тільки пильнував, щоб не грабували поміщицьких маєтків, а Центральна Рада, дарма що й собі кивала на Установчі збори, одначе в перших рядках свого Універсалу заявила, що закон про землю таки мусить бути схвалений, правда – аж потому, як «буде одібрано поміщицькі, казенні, царські, монастирські та інші землі у власність народів». Обіцяє пан кожух, то й слово його тепле…

Люди тимчасом збились тісно навколо Оксентія, підійшли косарі, наставили вуха й австріяки. Унтер догідливо порядкував у юрбі – щоб не лізли один одному на плечі: вся надія була в нього тільки на Оксентія – все ж таки представник хоч якої влади! Десятеро бородатих ополченців самі розійшлись «вільно» і підступили ближче й собі.

– Люди добрі! – гукнув ще раз Оксентій.

– Тату, – мало не заплакав Софрон. – Бог з вами!

Оксентій знову примовк. Що ж йому сказати? Кривди людям таки завдано он якої! Нелюдський наказ вийшов від головного генерала Корнілова. Погибати тепер народові покотом! Може, й справді, зібрати цей багатющий на панських ланах урожай самосильно, а тоді…

Адже повниться земля чутками. Он півста верстов на південь, де й земля чорна, і хліб вистиг кількома днями раніше, люди таки поставили на своє. У Воробіївці, скажімо, та Новоселиці, що на Сквирщині, – селяни захопили панські лани і розпорядилися по-своєму. Косять, жнуть і везуть по своїх дворах. Захопили панські лани і на Черкащині в Прусах, у Ставищі під Таращею та під Уманню у Ставах. На свої вуха Оксентій чув, як доповідали про це на засіданні Центральної Ради, і на те гукали члени хто – «ганьба», а хто й – «слава, так і треба!» В Красногірці на Макарівщині в пана Мека захопили теж – двісті десятин. А це ж тільки тридцять верстов від Бородянки. Тільки!

Може, й тут нагнати австріяків та возити по дворах?

Тільки ж… не було до вчора наказу від генерала Корнілова. А тепер, як наказ такий є, нашлють, мабуть, офіцерів та ударників і в Воробіївку, і в Новоселицю, і в Пруси, Ставища, Стави або Красногірку, та й… буде, як дев'ятсот п'ятого року після тієї клятої конституції.

Господи! Що ж його робити? Що людям сказати?

А робити треба і треба сказати людям, що робити. Люди стоять довкола, як у церкві, і чекають на слова дядька Оксентія, бо дядько Оксентій – авторитет: є тепер таке нове слово…

І за віщо покарав, Господи, тим авторитетом? Невже в тебе іншої єпітимії не було, як уперти чоловіка у ту власть, і тепер от, – кумекай, як знаєш, тьху, прости Господи! Гріх який…

5

– Людоньки добрі! – нарешті заговорив-таки, сам мало не плачучи, Оксентій. – Гріх такий! Хіба ж отак можна? По-хорошому треба, по-людському, по-божеському, по закону…

– По закону! – загорлав Максим Велігура з лану: він косив, а вухо наставив таки сюди. – По якому такому закону? – Вигук його почули навіть економічеські біля машин, покидали поратись і видивились сюди. – Де тепер ті закони? Що ти мелеш? Старе, а дурне!

Тимофій Гречка враз поклав косу на покіс і кількома великими стрибками вибіг до людей на дорогу. Він був лютий, очі йому блискали, груди здіймалися рвучко – від розмашистої роботи, а ще дужче від несамовитого гніву.

Він розштовхав людей і став перед Оксентієм:

– Закон, кажеш? – ледве віддихуючи, аж захрипів Гречка. – Сказано: в Росії нет закона, в Росії стовп, а на стовпі корона!

– Тю! – пирснув Григор Омеляненко. – Згадав! Таж то коли сказано було: ще за царя і про царя, а тепер же – революція, свобода совісті!

– Брешеш! – знову посатанів Гречка. – В тебе, паразита, совісті нема! Нема й ніякої революції! Самий стовп, а на стовпі як не корона, то ворона!

Хтось з дівчат у гурті хихикнув, але натовп залишився і далі серйозний та понурий.