Розділ «Липень»

Та Тимофій Гречка прихилив його косу до землі:

– Постривай, Максиме! Піду зараз до них парламентером.

Серце Гречці калатало – мало не вискочить: самий раз – змахнути косою! Але був він чоловік військовий і метикував, що перед тим, як розпочати бойові дії, особливо коли сили не рівні, треба спробувати ще нав'язати мирні переговори.

Він поклав косу на шлях – обережно, щоб не вищербити об каміння, вирівняв безкозирку на голові, щоб точно по брові була, – і зразу рушив, захитуючися по-моряцькому на кожному кроці і замітаючи порох широченними чорними кльошами.

3

Натовп стояв і мовчав. Австрійці теж стовбичили німі. Ополченці з унтером збилися трохи далі. Унтер розгублено позирав сюди і туди. Що його, в бога, робити? Не стріляти ж на людей? Свої ж люди – не австріяки, та й фронту нема – тил. Віддаля, аж під селом, збилося купкою місцеве «начальство», але ж то була штафіра: старшина, голова Ради сільських депутатів дід Маланчук, фундатор «Селянської спілки» Григор Омеляненко, місцевий член Центральної Ради Оксентій Нечипорук… Не було звідки чекати сердешному унтерові бодай поради – в цю хвилину він був тут найвищою владою. Господи! Напасть яка! Вдома ж, як у людей, – жінка, діти…

А Тимофій Гречка тимчасом підійшов:

– Здравія желаю!

– Здрастуйте! – ледь чутно – бо щось застрягло йому в горлі – пробелькотів унтер і теж козирнув. Тоді, щоб прочистити горлянку та заховати свій переляк, гаркнув до австріяків начальницьким голосом: – Капрал Олексюк!

Один з австрійців – він був без коси, але з папером і олівцем у руках, – виструнчився перед унтером. Хоча й був він ніщо – тільки полонений, а все ж таки – капрал, військовий чин, – і унтер вирішив покликати його на пораду.

– Чуєш, унтер, – сказав Тимофій Гречка, – бачиш, діло яке? Народ до точки кипіння дійшов. Зараз людська кров проллється. Опредільонно! Але ми з тобою обидва люди присяжні. Давай приймемо рішення. Не дадуть люди австріякам косити. Або їх трупом покладуть, або самі трупом ляжуть. – Він розвів руками, стенув плечем. – Так і доповіси начальству: народ не дав…

Унтер дивився, кліпаючи, і мовчав. Він нічого не вмів зметикувати. Капрал Олексюк заговорив перший. Він говорив, приборкуючи схвильованість, і приязно посміхався до Гречки:

– Але ж який вам інтерес, пане-товаришу?

– Собі заробимо. А ваша праця однаково – дурна! Ні вам, ні людям, самому генералу Корнілову, щоб добивати народи війною…

– Але ж інте'рес матимете який? – знову запитав капрал. – Ви ж за гроші незгодні: за гроші хліба не купите…

Гречка урвав його, сердито махнувши рукою: нагадування про те, що платитимуть грішми, знову кинуло його в пал.

– Не твоє діло! – люто кинув Гречка. – Твоє діло – цить! Ти знаєш, хто ти, як це по-робочому зветься? Штрейкбрехер, от ти хто!

Капрал опустив очі, знизав плечима, зітхнув:

– Ми – полонені, – тихо і сумовито промовив він. – Що наказують, те й мусимо робити. Не виконаємо наказу – військово-польовий суд за опір владі і…

– От і мовчи! – грізно урвав Гречка. – За тебе унтер відрапортує: так і так, силою не дали… нагнали! Тямиш? Виправдають вас, австріяцьке кодло, на суді…