Розділ «Липень»

Прокляття було таке страшне, що жінки захрестилися дрібно та часто: хрест і молитва хоч який прокльон знімуть перед Богом на Страшному суді.

Тиша запала знову. Тільки найближчий з австріяків – той, що стояв крайнім на межі, відгукнувся ніяково:

– Таж ми, вуйку, хіба з власної волі? Бігме!

Він зняв кепі і почав витирати з чола піт: ще косою махати не почав, а вже впрів – з сорому та жалості до людей.

– А з чужої волі, – загорлав Тимофій Гречка, – так, виходить, можна людей класти у труну живцем? Паразит ти, панський попихач!

Тільки вчора головнокомандуючий Південно-Західним фронтом, генерал Корнілов, видав страшний – смертельний для селянського люду наказ: з огляду на воєнний стан, прорив фронту та наступ австро-німецької армії – все збіжжя здати інтендантам фронту. Найманим на поміщицьких землях женцям заборонялося відступати за роботу частку врожаю: платити тільки грішми, по ціні чорнороба на примусових у прифронтовій зоні роботах…

Говорили-балакали ці півроку – як ділити поміщицьку землю: зразу, із засіяним, чи як обіжнеться пан, восени? Роздумували – задурно чи, може, за викуп? Міркували – на робочі руки чи, може, на рота? А вийшло: хліб – генералу, а земля – Богові!

Домовлялися – за восьмий, дев'ятий чи й десятий, сніп, а маєш – сорок копійок поденно… А на ті копійки і в місті по карточках вже нема, а на селі, коли вивезуть весь урожай, – і шматка хліба не купиш, навіть у своїх живоглотів.

Мор тепер прийде – от що воно таке та війна, щоб їй, разом із Тимчасовим урядом, на віки вічні від народу прокляття!

Вакула Здвижний – герой війни, весь в Єгоріях, інвалід царя, віри й отечества – впав лицем у порох на шляху і страшно закричав, а тоді затіпався в нападі: війна йому ноги відібрала ще й чорною хворобою не обминула.

Жіноцтво зійшлося гуртком біля нього – чорної хустки ні в кого не знайшлось: липень же, спека, – і Тимо-фійова Ганна не постидалась, скинула запаску й накрила сердегу.

Умисне ніхто й не збирав людей. Просто як почули, що з економії виведено полонених австріяків – косити Корнілову панські лани, всякий ухопив косу, серпа, граблі – та й подалися чимдуж в поле. Вирішення прийшло само по собі: ставати на жнива, а там – хто його знає, як буде… Може, взяти бодай ті голодні копійки? Може, хтось десь угорі зглянеться на людське безголів'я і дозволить-таки, нехай за п'ятнадцятий сніп? А може, і справді порубати косами тих чортових австріяків? Не загинули на фронті у себе, так тут у сиру землю підуть – раз їм крові наших синів на фронті мало, ще й дрібних діточок прирікають на голодну погибель… Не було б тих австріяків, то хіба ж без робочих рук той Корнілов – нехай він і найстарший генерал – наважився б на таке? На мирову мусив би генерал піти, дав би, анцибол, згоду на частку людям!

– А-гей, люди! – гукнув коваль Велігура. – Косами їх! Не журись, що притупляться: потому намантачимо знову!

Велігура був велетень, вищий від усіх на цілу Бородянку, і голос мав – щоб гукати з Бородянки до Дружні, дарма що по шостому вже десятку. Про нього і смішки пустили, що як гукне Максим, то чути на всіх графа Шембека тридцяти тисячах десятин. А зараз Максим був і зовсім страшний: без шапки, сива чуприна розпатлана і скуйовджена.

– Гей, жінки! Серпами їм животи поріть! У, різала-порола! Другий раз вже впоперек шляху людям стають!

В косовицю вже довелося людям косити не за четверту частку, а знову за восьму: збили ціну прокляті австріяки!

Австрійці тримали коси в руках, але зажинати не починали. Стояли понурі, не нахвалявся ніхто. Було їх сто двадцять – проти цілого села; правда, чоловіків поміж бородянців було мало – на фронті ж гинули, а більше молодиці та дівчата… Ще й десятеро ополченців з унтером на чолі! Пальнуть з гвинтівок – що з народу буде? Сама кров.

А кров народну вже, нівроку, навчилися лити і вдома – фронту того не треба! Он у самому Петрограді – столиці, коли народ вийшов на демонстрацію вимагати «геть війну» і народної влади Рад, пальнули вже, – і чотириста чоловіка поклали в могилу, робочого люду й солдатів. Є такі вісті вже й з газет.

А в Києві, може, не так? Солдатів, котрі повстали проти війни, теж трохи постріляли, а в інших забрали зброю, покидали у вагони, запломбували, як крам – і потарабанили на той проклятущий фронт. Не схотіли своєю волею, так їдьте, люди, примусом – однаково умирати під кулями.

– Порізати австріяків! – гукнуло кілька голосів у натовпі там і тут. Максим Велігура вже й на руки поплював, щоб цупкіше втримати косу.