Розділ «Червень»

Петлюра просичав:

– Гартувати національну свідомість – то ваша справа! Ви – проводирі нації! Моя справа – вести козаків у бій!

– От і ведіть! – пораяв Винниченко. – Ведіть прямо в бій. А я – ви це добре знаєте – пораженець ще з дев'ятсот чотирнадцятого року. І коли пристав на ідею оборончества, яку так заповзято поширювали ви теж ще з чотирнадцятого року, то зробив це тільки в ім'я загальної справи відродження нації. Ведіть ви, ви – полководець, а я – людина цивільна і… пацифіст…

– Гаразд! – Петлюра з ненавистю блиснув на Винниченка очима, які в хвилини гніву з блакитних робились сірими, як олив'яні ґудзики. – Я поведу! Я зараз до них скажу! Але за наслідки не відповідаю! Якщо вони похапають рушниці і постріляють нас до чортів собачих, то відповідатимете ви!

– Добре, – погодився Винниченко. – Якщо нас постріляють, то… на Страшному суді відповідатиму я.

– Ваші жарти недоречні і паскудні! – скипів Грушевський. – Ви тут не при писанні ваших похабних романів, а на високому державному посту!

Винниченко міряв поглядом відстань від вершка гори, де вони стояли, до колії: було сажнів з десять.

– Н-да, – пробубонів він: йому завжди, за письменницьким звичаєм, кортіло меланхолійно іронізувати в трудні хвилини, – наш державний пост у цю хвилину, справді, такий високий, що, впавши, не позбираємо кісток…

Грушевський аж зайшовся:

– Ви!.. Ви… Ваш вдаваний гумор – гумор шибеника!

– Ні, – парирував Винниченко, хоча гумор шибеника і справді був його гумор, – просто як людина достоту цивільна, одначе трохи освічена, я знаю в військовій справі те, чого не знає пан генеральний секретар у військових справах: рушниці в козаків порожні, бо бойовий комплект видається аж на позиціях, при підході до бою…

Петлюру аж зсудомило, і він загорлав:

– Полковнику! Шикуйте ваш полк!

Командир батальйону стрепенувся, почувши нарешті начальницький голос, але зразу зів'яв:

– Але ж вони… не послухаються, пане секретар…

– Я кину вас на гауптвахту! – загорлав Петлюра. – Я розжалую вас в рядові козаки!

Тепер вже не було ніякого сумніву, що це стоїть начальник.

Петлюра підтягнувся, осанисто посадив голову на плечах, застромив палець за борт френча і рішуче ступив на самісінький край урвища:

– Козаки, струнко! – зарепетував він так, що його почули, мабуть, аж до Жулян.

Начальницький окрик подіяв, справді, магічно на звичних саме до начальницьких окриків солдатів. Сплячі миттю прокинулись, курці покидали і затоптали недокурки. І всі заломили голови вгору – туди, звідки прилинув начальницький голос.