Розділ «Червень»

Здавши ще вчора ввечері сімдесят сім комітетчиків-бунгівників у Косий капонір та одержавши на це розписку від старшого офіцера штабу штабс-капітана Боголєпова-Южина, поручик Нольде, певна річ, рушив насамперед до шантану «Шатодефлер». Протягом ночі він програв у шмендефер фронтове двомісячне утримання, напився п'яний в дим і перестріляв з браунінга всі лампочки в усіх жирандолях – на загальну суму двадцять п'ять карбованців відшкодування та тисяча двісті п'ятдесят карбованців штрафу. Проспавшися і прокинувшися в номері «Континенталь», він вигнав проститутку, яка знайшлась у ліжку, компенсувавши її труд двома золотими запонками, прийняв гарячу ванну – і, цілим єством відчувши себе знову молодим, майже новонародженим, сів пити каву та розгорнув вранішню газету. Треба було віддатись філософському самоспогляданню та зметикувати, яким же способом добути «петі-меті» для дальшого існування та на поворотний рейс у свою частину.

Перше, що кинулося в очі барону Нольде з газети, був той факт, що заснув він у Росії, а прокинувся в тому ж ліжкові, одначе – на Україні. Виявляється, поки він приймав щойно гарячу ванну в готелі «Континенталь» на Миколаївській, на Софійському майдані Україну оголошено автономною республікою.

Не дочитавши навіть цього історичного повідомлення до кінця, поручик Нольде відчув, що в його мозку починається якесь – як казав його денщик – «шевеление». Таке «шевеление» в мозку, за власним спостереженням Нольде, завжди віщувало зародження, а далі й народження якоїсь геніальної ідеї.

Нольде швидко одягнувся, почепив усі ордени та медалі і, розпитавшися в портьє, де квартирує Центральна Рада, подався на Володимирську, насвистуючи собі під ніс солдатської «Пойдем, Дуня, во лесок, сорвем, Дуня, лопушок».

В приміщенні Центральної Ради поручика Нольде перестріла до чорта пікантна секретарка – єдина в цю хвилину представниця верховної автономної влади на Україні.

Поручик Нольде клацнув закаблуками, бренькнув острогами, ввійшов, так би мовити, в позицію «струнко», але тільки на мить, перейшов у позицію «вільно», елегантно відставивши лікті трохи на боки та ледь-ледь розвільнивши напруження в колінах, – так його навчено ще в Пажеському корпусі – і рапортував:

– Лейб-гвардії поручик барон Нольде! Як офіцер доблесної армії, я визнаю безумовний авторитет найвищої влади в країні й вважаю своїм обов'язком та справою моєї військової честі оголосити себе підлеглим юрисдикції верховної влади, і тому передаю їй, через ваші чарівні ручки, доручену мені державної ваги справу. Ось талон військово-дисциплінарної тюряги Косий капонір. Де я маю одержати прогонні, добові, харчові та квартирні, ви вкажете мені самі вашим крихітним пальчиком.

Висловлювався такими витіюватими зворотами поручик Нольде не тільки через свій звичайний нахил до гаєрства, але й для того, щоб напустити туману, бо ще не знав, як же поставиться до його злочинців нова на Україні влада: осудить їх суворо, чи, навпаки, оспіває в одах як героїв. Сама доля арештантів його цікавила мало, як, втім, і доля обох держав – тієї, що була тут вчора, і тієї, що постала годину тому.

Говорив він, звичайно, російською мовою.

Панна Софія була зворушена. Перед нею був справжній офіцер, вірний своєму військовому обов'язку, людина тонкого розуміння політичної ситуації. А головне, це була перша, так би мовити, ластівка у справі визнання престижу щойно проголошеної держави.

Панна Софія, як старанна секретарка, ще звечора наготовила десять папок та десять журналів для «вхідних» та «вихідних» паперів по числу новоутворених генеральних секретаріатів. Всі ці папки були зовсім порожні, а журнали – незаймано чисті.

Панна Софія кивнула поручику, присунула до себе журнал «Генерального секретаріату військових справ» і, за номером першим, вписала в нього справу про сімдесят сім гвардійців-заколотників.

Це й була перша справа, якою починала свою історію щойно проголошена, під Центральною Радою, автономна держава.

Поручикові панна Софія стримано відказала:

– Прошу сідати. Нехай пан поручник ся почуває, як у хаті в рідної мами. Пан поручник може ся похвалити своєю свідомістю. Ту ж мить я випишу пану поручникові легітимацію з державною печаткою.

Поручик Нольде брязнув острогами й сів. Слова «легітимація» він не зрозумів, але збагнув, що чарівна хорунжеса в мундирі ворожої австрійської армії, з якою йому довелось воювати три роки і два рази за цей час бути розжалуваним у солдати, – не бажає говорити іншою мовою, крім української, і він миттю зорієнтувався.

– О чарівна представниця молодої держави! Міф, блеф, фантасмагорія! Але в цю хвилину відбувається зворушлива зустріч єдинокровних брата й сестри! Я – теж мало… українець, люба сестро!

– До правди? – жваво озвалася панна Софія.

– Як Бога кохам! – скрикнув Нольде, дозволяючи собі цю брехню з чисто ділових міркувань та й зі звичайного кавалерства. – Ви бачите перед собою живим по плоті трагічний наслідок мерзенної царської сатрапії та облудної політики великодержавництва! Перед вами – людина, яку одвічний, з покоління в покоління, національний гніт позбавив навіть рідної мови! Та, «будьте уверочки», в жилах моїх ще піниться шляхетна кров моїх предків: Тараса Бульби – з боку матері, та гетьмана Мазепи – з боку незаконного батька.

– До правди? – вже спалахнула панна Софія. – А пан ся народив на Україні, тутка, чи поза її межами?