Розділ «Червень»

В цю хвилину його ухопив за руку Грушевський:

– Дивіться, дивіться! Вони добуваються сюди! І у них – ножі за халявами!

Справді, по схилові вгору дерлося кілька солдатів. Але вони були беззбройні – за халявами у них стирчали ложки: найперша і нерозлучна зброя солдата. І заміри їхні були зовсім мирні. Це була мирна делегація.

Видобувшись на горб, делегати витерли з чола піт, і молодий «вольноопределяющийся» з високим матовим чолом, гарячими очима й кучерявою бородою – виклав вимоги від імені батальйону.

Вимоги були такі. Видати повну норму хліба, приварок теж повантажити в ешелон, взути в чоботи усіх, хто босий. Після задоволення цих вимог полуботківці давали згоду повернутись до обговорення основного питання – їхати на фронт чи просто тут, у Києві, вимагати миру без анексій і контрибуцій.

– Ваше прізвище? – зарепетував Петлюра до парламентера, хоча в цьому потреби й не було: після вчорашньої розмови з вимогою повернути сто вісімдесятому пішому петроградському полку його вкрадений резерв він запам'ятав цього юнака на все життя. – Як ви потрапили сюди? Ви – більшовик!..

– А що? – іронічно поцікавився «вольноопределяющийся». – Навіщо солдатові прізвище, раз на тому світі викликають на Страшний суд за самим тільки ім'ям, як записано в святцях? А прізвище мого батька ви добре знаєте…

Це був Юрій Коцюбинський, син Коцюбинського, Михайла Михайловича.

Петлюра зміряв його з ніг до голови, тоді рвучко повернувся на місці і попростував до автомобіля.

– Куди ж ви, пане Петлюро? – кинувся за ним Грушевський. – Доконче ж треба, щоб вони поїхали на фронт! Наші взаємини з Тимчасовим урядом можливо буде унормувати лише в тому разі, коли…

– Вони таки поїдуть! – гаркнув Петлюра. – Будьте спокійні, вони туди таки поїдуть! – додав він ще раз, лиховісно.

Він сів у машину. Грушевський плюхнувся поруч.

– Поїдуть? – в голосі Грушевського забриніла надія. – Як же ви це зробите? Це ж, бачте, який народ!.. – Все життя він писав історію свого народу, написав одинадцять томів, але зблизька побачив його вперше.

– Не дам їм хліба! – прогарчав Петлюра. – Зовсім! Нехай подихають з голоду або їдуть на фронт!

Він гупнув дверцятами, Винниченко сів поруч з шофером. Машина рушила. Командир батальйону залишився, як стій, з рукою, прикладеною до дашка.

– Але ж, – знову захвилювався Грушевський, – вони ж тоді збунтуються ще гірше. Вони можуть повстати!.. – Історія засвідчувала, що на утиски й несправедливості український народ завжди повставав.

– Тоді ми роззброїмо їх!

– Ми?! – з подивом і жахом перепитав Грушевський.

– Не ми з вами, звичайно! Я накажу моїм богданівцям!

– А коли й богданівці… збунтуються?