Розділ «Червень»

Центральна Рада – як і тоді – розташувалась на приступках пам'ятника гетьману. Тільки тоді було членів Центральної Ради побіля двохсот, а тепер – близько півтисячі.

Всю іншу вільну просторінь – по тротуарах, у бульварі, ба й на дахах околишніх будинків, – заповнили тисячі людей: такого першого разу не було.

І співаки ще ген завчасу вишикувались обабіч брами в софіївській дзвіниці. І хорів було – два, і обидва – зведені. Один – з преславних капел Кошиця та Кальні-шевського, театру Садовського та архієрейської півчої. Диригувати мав сам Кошиць. Другий – більший – був зведений з усіх київських «просвіт». Студентка Марина Драгомирецька стояла в зведеному хорі на чолі – як головний організатор «співочих товариств» при мистецькій секції «Просвіти».

Петлюра – як і тоді – стояв з папером і читав.

Тільки тоді він читав – прохаємо, а тепер – вимагаємо!

І сьогодні Петлюра був особливо пишний та величавий. Адже на першому з'їзді, місяць тому, його обрано головою «Українського генерального військового комітету» – організації, власне, цивільної. А тепер, після другого з'їзду, він став «генеральним секретарем у військових справах», тобто – військовим міністром у складі щойно, водночас із виданням Універсалу, утвореного Генерального секретаріату, тобто – кабінету міністрів майбутньої української держави.

Обабіч Петлюри стояли Грушевський та Винниченко.

Тільки тепер Винниченко був не лише заступником Грушевського, а й сам собі голова: він щойно очолив сформований Генеральний секретаріат, – обняв у ньому пост прем'єра українського уряду.

Місія Винниченка – на чолі делегації Центральної Ради в Петроград, щоб прийти до згоди з Тимчасовим урядом, – не дала жодних результатів: Керенський протримав делегатів у приймальні… три дні, а тоді… відмовився їх приймати. Не допомогли й телефонні дзвоники на особистий апарат Керенського від його партійних товаришів з Петроградської Ради – на прохання одного з їх старих київських товаришів…

І тому на цей раз Винниченко вже не скривився і не поринув у самокатування, коли брама Софії широко розчинилась, і звідтам з'явився архієрей, попи та диякони з усім іншим причтом. Що поробиш? Будуємо ж державу! Треба піднімати всю націю, отже, й потурати віддавнім схильностям усіх її шарів: віруючих у Бога треба привести до віри в державне життя.

Тільки того разу на кінець молебня вдарили в дзвони на Софії та на Михайлівському монастирі. А тепер – за Софією і Михайлом задзвонили раптом дзвони по всіх київських церквах: на Куренівці, Шулявці, Солом'янці, озвався усіма своїми найстарішими церквами Поділ, бевкнув, нарешті, і тисячопудовий дзвін аж у лаврі, на Печерську.

Весь святобожний Київ правив у цю хвилину молебні «о ниспослании и даровании благоденствия и мирного жития» автономній українській державі, опікуваній її першим урядом, – Генеральним секретаріатом та Центральною Радою.

На шпилі Думи поруч з червоним стягом звився вгору – жовто-блакитний…

Літаки завершили третє – привітальне і прощальне – коло над Києвом і взяли курс на зюйд-вест-зюйд.

Пропелер задуднів вище і тонше. Вітер зашумів між брезентових полотнищ «Моріс-Фармана», повітря, наче струмінь води, било в лице у відкритій гондолі біплана.

Київ залишився позаду, внизу.

За смугою придніпровських борів – розвалами встаючи з-за обрію – побігли під шасі літака дрібні смужки та латки селянських ґрунтів. Потім послалися назустріч величезні, неозорі навіть з літака, ниви, перелоги та сіножаті на латифундіях земельних магнатів – графині Браницької, графині Куракіної, графа Потоцького, графа Шембека, панів Терещенка, Григоренка, Родзянка…

Жита половіли на нивах, на сіножатях мурашіли люди: косовиця вже доходила кінця.

Поруч з Королевичем, на задньому сидінні гондоли, прикорнув його напарник-пілот, поручик Ростислав Драгомирецький.

Дивне і складне людське життя на світі. Ось вони двоє – пілот і авіатехнік – пов'язані між собою смертним зв'язком: разом іти в бій, разом перемагати, разом гинути, коли доведеться, – врізатись у рахманну землю з височини та потрощити на скалки кості, або спалахнути в небі вогнем і згоріти разом на вугіль і попіл. Але душа і серце у них – не разом.