Розділ «Червень»

Вгорі, на тлі синього полуденного неба, вони побачили людину в френчі, з рукою, застромленою за борт.

– Братці! – гукнув хтось. – Диви: сам Керенський!

Справді, поза Петлюри точно повторювала відому позу Керенського, а зодягнутий був він точнісінько так само. Тепер солдатський натовп зашумував: Керенського, вождя російської революції, доводилось бачити небагатьом, а подивитись було цікаво кожному.

– Ба ні! – відгукнувся хтось інший. – То не Керенський. То ж Петлюра, з військового з'їзду, що по воєнних ділах…

– Лицарі неньки-України! – залементував Петлюра. – Славні вояки національного війська! Хоробрі українські козаки!..

І, не даючи солдатам оговтатись, Петлюра почав промову.

З усіх поглядів то була прекрасна промова. її виголошено гучно, до неї дібрано найпатетичніших слів, і тривала вона недовго: Петлюра ж здавна був знаменитий промовець. В промові раптом було десяток речень. Про стражденну в віках Україну. Про потребу боротись за визволення нації. Про те, що перемогти можна лише зі зброєю в руках. Десятим реченням був заклик до козаків – сідати по вагонах і рушати на фронт – щоб там, на славному полі бою, вибороти волю неньці-Україні.

На цьому Петлюра закінчив і знову застромив руку за борт, бо – противно до Керенського – в час промови не тримав руку в пазусі, а вимахував обома на всі боки.

І зразу знизу прилинув вигук:

– А ми будемо боронити неньку-Україну тут, у Києві!

Цей вигук зіпсував все. Бо слідом за ним зринуло рясно звичайне солдатське: «хай генерали воюють!», «котіться на фронт самі, а ми тут за вас посидимо!», «дзвін до церкви скликає, а сам у ній не буває!»…

Проте Петлюра таки перегукав усіх:

– Сором, козаки! Ганьба! Ви ж маєте на комірах національні відзнаки – жовто-блакитні петлички!

Цей вигук напсував ще гірше: з Петлюри був добрий промовець, але ж дискусіонер – ніякий.

Задьористий, зухвалий молодий голос, пробиваючись крізь загальний гомін, озвався:

– А ви б до цих петличок дали б нам ще гімнастерки й штани! Дивіться, якими шарпаками-голодранцями воювати посилаєте! Де ваші общяні шаровари й жупани?

Ці слова викликали щонайбурхливішу реакцію. Тепер вже гукали про всі солдатські біди й злигодні: про гнилий борщ, про дерті чоботи, про те, що солдатові з казни належиться приварок до каші, але кашу він дістає суху, бо приварок пливе в кишені до інтендантів.

Петлюра рипнув зубами і прогарчав:

– Два б кулемети, по одному з кожного боку, – і з цієї траншеї не вийшов би ні один!..

Це була, либонь, перша стратегічна ідея, яка народилась у голові молодого полководця.