Розділ «Червень»

Грушевському, Винниченкові та Петлюрі не пощастило, як гадалося, зразу після урочистих проводів полуботківців поїхати в Центральну Раду, де на них вже чекав бучний бенкет.

Прямо з вокзалу вони помчали на Караваївські дачі.

Їхня машина, сестровоз-«рено» – спинилась просто на кручі біля блок-поста.

Картина, яку вони вздріли, була різким дисонансом проти патетичних проводів щойно на вокзалі.

Між двох високих схилів, у глибокій ущелині, прорізаній в пагорбі для залізничної колії, – стояв поїзний состав без паровоза. Солдати порозлягались у кюветах, у холодку, сиділи навпочіпки на схилах у затінку, купчились на полотні невеличкими гуртками. Хто солодко дрімав, прикривши обличчя кашкетом, хто покурював подаровану махорку, циркаючи крізь зуби, хто тихо гомонів. Бриніла й негучна пісня: «На городі верба рясна, там стояла дівка красна».

Розгублений, знічений командир батальйону виструнчився перед високим начальством, рука його біля дашка тремтіла.

Розмова відбулась така:

Грушевський: Чорт! Біс! Диявол! Я гадаю, до них треба заговорити?

Винниченко: Мабуть… Звичайно, до них треба заговорити…

Петлюра: Треба сказати запальну промову!

Після того всі троє примовкли.

– Володимире Кириловичу! – мовив по паузі Грушевський до Винниченка. – Скажіть же, будь ласка, що-небудь таке…

Винниченко знизав плечима:

– Чому, власне, я?

– Бо я вже говорив допіру! – спалахнув Грушевський.

– От і продовжіть вашу… промову!

– Але ж чому знову – я?

– Бо ви – голова Центральної Ради.

– Але ж ви – голова Генерального секретаріату!

– Генеральний секретаріат ще не приступав до справ. Уряд щойно оголошений… До того ж я – в цивільних справах. Нехай вже каже Симон Васильович, як секретар військових справ…