Розділ «Червень»

Петлюра аж підстрибнув на сидінні:

– Тоді і богданівців, і їх роззброять інші: в Києві двадцять тисяч гарнізонних військ! Кірасири, донці, юнкери…

– Але ж, – зауважив Винниченко через плече, – кірасири, донці, юнкери – це війська, вірні Тимчасовому урядові…

– То й краще! – огризнувся Петлюра. – Можете бути певні, що вони дуже охоче вкоськають наших… лицарів…

– Фі! – кинув Винниченко через плече. – Де ваша національна свідомість, пане Петлюро?

– А чому ви не зробили національно-свідомим бодай сина вашого колеги, українського письменника? – зарепетував Петлюра так, що шофер з переляку загальмував, і всі мало не висипалися з машини.

Машина вже мчала Брест-Литовським шосе.

– Вперед! Швидше! – загорлав Петлюра.

І справді, треба було поспішати. Треба було блокувати перший батальйон, доки він не сполучився з другим і третім. Треба було, справді, наплювати на богданівців, вдаватися мерщій до полковника Оберучева – просити кірасирів, донців, юнкерів, чорта, біса, диявола, тільки б вкоськати непокірне національне лицарство…

Та полуботківці теж не чекали. Майже поспіль були це старі, обстріляні за три роки війни, солдати. Вони знали: коли лихо, треба триматись гурту. Вони миттю вишикувались і притьмом рушили Борщагівкою за хутір Грушки на Сирець, до другого й третього батальйонів. Один батальйон сила, але цілий полк – сила ще дужча.

Юрій Коцюбинський теж став у шеренгу і теж рушив був з батальйоном. Та його зразу ж – на ухвалу цілого батальйону – виштовхано геть. Батальйон вирішив: главі солдатської депутації – дезертирувати і зникати куди завгодно, на свій власний розсуд.

Командир батальйону потоптався на блок-посту, подзвонив сюди й туди – ніхто йому нічого путнього порадити не міг, і тоді рушив і собі пішака навздогін за своїм батальйоном. Куди ж і діватися командирові, коли його солдати пішли?

Коцюбинський подивився йому вслід, почухав потилицю і засміявся. Чудасія! Адже знову – не за царського режиму, а в дні революції – був він… нелегальний. їй-право, чудасія, мабуть, він – перший в часи революції нелегальний більшовик…

Він пішов у напрямі до міста, на Печерськ – у більшовицький комітет: треба було спішно повертатись у сто вісімдесятий піший полк, в Петроград, – на своє місце в полковому комітеті та «Воєнке», тобто Військовій організації при ЦК і ПК партії більшовиків.

5

А на Володимирській, 57, в просторому кабінеті голови Центральної Ради, вже чекав великий стіл «покоєм», застелений туго накрохмаленою скатертиною та сервірований на півста персон.

Сервіровку виконано оригінально – на спеціальне замовлення – головним метрдотелем ресторану «Континенталь». Горілка була тільки в гранчастих карафках старовинного зеленого скла мерефянської гути графа Тишкевича. Вино – тільки в межигірських зеленої глини куманцях та ведмедиках. Квас – в опішнянських глечиках. Келишки дібрано з запорозької колекції професора Яворницького. Перед кріслом Грушевського стояла чотиригранна засмолена пляшка з жовтуватою рідиною. Це була та сама славнозвісна пляшка, що її викопав Яворницький на Хортиці з старовинних запорозьких льохів: горілка, варена ще запорожцями. Та сама запорозька пляшка, з якої покуштував запорозького міцного варива з рук Яворницького сам імператор Микола Другий. Втім, справжньої запорозької горілки професор Яворницький імператорові всеросійському пошкодував: частувавши царя, він справжню горілку виточив і налив у пляшку звичайної «миколаївської», настояної на калгані. Чи була тепер горілка справжня, чи професор пошкодував і для Центральної Ради – про це історії невідомо.

Автором історично витриманої сервіровки бенкетного стола була панна Софія Галечко.

В цю хвилину панна Софія востаннє прискіпливим хазяйським оком оглянула, чи все до ладу, і повернулась в свій кабінетик, суміжний з кабінетом шефа, щоб прийняти відвідувача, який – дарма що такого святкового дня – завітав до Центральної Ради у невідкладній і надзвичайно важливій справі.

Це був поручик барон Нольде.