Розділ «Травень, 2»

Гра силуетів на шторі була справді ефектна, та й цікаво було за поведінкою тіней на екрані домислити принагідний літературний сюжет.

Раптом світло в кімнаті примеркло – неначе його прикрито чимось згори, – і тіні зразу утратили свою чіткість, розпливлись, майже зникли.

Мораліст-Шпулька посатаніло кляв.

4

Лія Штерн, справді, була в кімнаті не сама: перед нею стояв гімназист Флегонт Босняцький.

Дивна була ця кімната – житло фармацевтки з аптеки навпроти й студентки-консерваторки Лії Штерн. Посеред кімнати стояв рояль, і на ньому в цю хвилину – кабінетна лампа без абажура: скляний абажур, зелений зокола і білий всередині, лежав знятий поруч. На кришці рояля величезною купою громадились ноти. При бічній стіні тулився пружинний матрац на чотирьох пеньках, укритий сірою солдатською ковдрою. Над ним висів олеографічний портрет людини з широкою бородою – Карла Маркса. На другій стіні теж висів портрет, але людини наголо лисої з рослинністю тільки на потилиці, вуса були поголені, як у голландського шкіпера. Третю стінку також прикрашав портрет, і знову зовсім одмінний від попередніх: буйна кучма непокірного волосся на голові. Більше в кімнаті нічого не було: ні стільця, ні столу, ні будь-якої шафки – нічого. Тільки з-під матраца визирав кінчик плетеного кошика, – лежали там, мабуть, усі пожитки студентки-фармацевтки.

Флегонт Босняцький зайшов п'ять хвилин тому.

Перед тим він ще п'ять хвилин тяжко мордувався коло дверей – постукати чи не постукати? А ще перед тим – десять хвилин тупцював на вулиці, позираючи на яскраво освітлене вікно. Втім, мордувався він і всю дорогу сюди аж з Печерська – іти чи не йти?

Та коли сказати по правді, то Флегонт катувався – бажанням зайти до Лії Штерн та через брак рішучості здійснити таке бажання – вже цілий місяць, аж з того часу, коли дістав запрошення на кручі над Дніпром після бійки з монархістами на Хрещатику. Бо тоді ж таки, як тільки побачив Лію, Флегонт в неї запаморочливо закохався.

І кохання це було трагічне. Не світле почуття зароджувало воно, а чорну зраду – адже Флегонт до того був потаємно закоханий в курсистку Марину Драгомирецьку.

Отже, він прийшов, і першої хвилини вийшло зовсім незручно, бо дівчина його відразу навіть і не впізнала.

Проте не дуже впізнав її з першого погляду й Флегонт. Він бачив Лію тоді в картатій червоній кохтинці мужського крою, яку носять здебільшого суфражистки, а зараз вона була в сарпинковому кімоно – рожевому з червоними трояндами по полю, і на переніссі в неї сиділо величезне пенсне.

– Пробачте, – мовила дівчина в пенсне, здивовано звівши брови назустріч невідомому приходькові. – Вам до кого?

– Вибачайте! – стерявся Флегонт. – Коли пригадуєте…

– А! – Лія зняла пенсне і весело зареготала.

Без пенсне – з лиця – вона була таки трохи схожа на той образ, який закарбувався у Флегонтовій пам'яті серця. Тільки тепер – виразом обличчя, рухами – вона була лагідніша і зовсім не революційна…

– Заходьте! Дуже добре пам'ятаю вас! Де ж ваші товариші? За дверима? Кличте їх сюди! Та стривайте, я зараз сама…

– Вибачайте, – заступив двері Флегонт. – Розумієте…

– Ви самі? Тоді сідайте. Давайте познайомимось по-справжньому. Лія Штерн, учусь в консерваторії, працюю навпроти в аптеці, але вступлю на природничий факультет – хочу бути фізіологом-анатомом. Народилась у Чорнобилі на Київщині, батько – чинбар, морочиться з шкурами, руки має аж до ліктів жовті, на шиї в нього шестеро, я – старша. А ви?

Флегонт взяв простягнуту руку – рука була вузька і тонка, хіба бувають такі у революціонерів? – потис її і мерщій відпустив. Дівчина в кімоно, справді, аж нічим не була схожа на ту завзяту революціонерку в червоній розпанаханій кохтинці. І незрозуміло – яка ж була краща?