Розділ «Травень, 2»

Попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо запорізьке

Хорошенько…

На тому військовий з'їзд і був закритий.

Керівник військової справи на Україні Симон Петлюра вийшов на трибуну і подав свою першу команду: делегатам з'їзду вишикуватись у військову лаву і рушати на майдан перед Софією – для урочистого всенародного оголошення ухвал з'їзду і першого в новітній історії України параду українських вояків!

6

Делегати селянського з'їзду вже чекали на Софійському майдані.

Юрба делегатів під будинком «Присутственных мест» виглядала розмаїто й мальовничо. Більшість були статечні господарі – достойні представники повітових та волосних «селянських спілок», у синіх чумарках та плисових штанях. Інші красували у празникових, міського крою, «спінжаках» поверх гарно вишитих сорочок. Зовсім мало було в солдатських гімнастерках, ще менше – в зношених гунях – як-от Оксентій Нечипорук.

День випав напрочуд гожий та погожий: ні хмаринки в небі, але й спеки не було – з-за Дніпрової кручі повівав ласкавий вітерець. Понад квітами вже бриніла бджола. Серце раділо і втихомирювалась душа. На дзвіниці Софії бемкав великий дзвін – повагом, з довгим відлунком, як до відправи. Делегати скидали шапки і побожно хрестилися. Хрестився і Оксентій Нечипорук.

Софіївський майдан цього ранку виглядав урочисто, як ніколи раніше.

Під будинками від Рильського провулку аж до мурів Софії стрункими шеренгами вишикувались готові до параду шістнадцять рот Першого українського імені гетьмана Богдана Хмельницького полку: в кожній роті було понад норму козаків – двісті і вісім. Завтра з такого полку дуже просто створити цілу дивізію. Козакам новоутворюваного полку видано зовсім нове обмундирування – з цейхгаузів російської армії, але з жовто-блакитними петличками, а на голову – ватяні папахи з випнутим, на манір старовинного шлика, червоним верхом. Полк мав відбути сьогодні урочистий акт: скласти «лицарську обітницю», тобто – прийняти військову присягу.

Командир полку, полковник Капкан, гарцював по майдані конем сюди і туди. їздець з нього був хоч куди, кінь під ним – Дубрівського кінного заводу. Зодягнутий був полковник у щойно справлений, старовинного козацького крою, за зразком костюмерної театру Садовського, жупан зеленого сукна – з ломберних столиків до картярства, та в рясні червоні шаровари – з дамського шовку «креп-сатен». На голові він мав чорну смушеву шапку з довжелезним червоним шликом, тороченим золотим церковним позументом, з золотою ж китичкою з штофних крісел – на вершечку. Чоботи – червоного сап'яну з підківками, без острогів.

Раптом полковник осадив коня, аж дубрівський жеребець здибився і бризнув піною через вудила.

– По-зір! – подав команду полковник.

Козацькою лавою наче перебігла хвиля: брязнула збруя, шурхнули підошви по брукові, пристукнули закаблуки і, як врізана, впала мертва, могильна тиша: з стану «вільно» полк переладнався на «струнко».

Полковий оркестр на правому флангу заграв:

А чи пан, чи пропав – двічі не вмирати.

Гей, ну-те, хлопці, до зброї!

З гирла Володимирської вулиці, з-поза Ірининської каплички, випорснула неодмінна скрізь зграйка вуличних хлопчиків – і з'явилась лава делегатів військового з'їзду.