Розділ «Травень, 2»

– Прошу!

Винниченко переступив поріг, і з Драгомирецьким вони обмінялись поглядами недвозначними: крім смертельної ненависті, в цих поглядах більше нічого не було.

На другому поверсі між колонами по всій залі були розіпнуті прапори різних організацій – так, що відразу можна було побачити, хто ж прийшов вітати високого посланця великої союзної держави.

Винниченко миттю глянув по прапорах, і його обійняв жах: прапори були російських, польських, єврейських союзів та партій, але не було жодного жовто-блакитного – від будь-якої української організації… Скандал! Це ж виглядає як умисний політичний демарш!

Звісно, перше – мислене – слово обурення Винниченко адресував до цього старого вайла, Грушевського. Раз ти – голова, то й мусиш про все подбати, мусиш все передбачити, хоч би там що! Був би головою Центральної Ради він, Винниченко, він би вже – будьте спокійні! – не ловив ґав! А тепер, – чи ж можна бодай уявити, яких жахливих наслідків слід чекати після такого ганебного промаху?

І Володимир Кирилович вже уявив собі, як він доповідатиме на закритому засіданні Малої ради – цьому політичному бюро з представників партійних фракцій Центральної Ради, і як після того – сумніву в цьому ніякого не було – всі поглядатимуть на нього, на Винниченка, поштиво, навіть запобігливо, бо ж іншого кандидата заступити національного проводиря, певна річ, нема…

Церемонія вітання високого гостя тимчасом була якраз у розпалі. Мсьє Альбер Тома сидів на естраді у великому кріслі, схожому на трон, – спеціально принесеному з гарнітуру царського палацу. Представники організацій виходили на естраду, кланялись почесному гостеві і казали коротенькі спічі. Зміст усіх промов був однаковий: говорилось про те, яка це честь – вітати дорогого гостя, посланця героїчної союзниці у війні, а після того висловлювали запевнення від імені чергової організації, що Росія залишиться вірною своїм міждержавним зобов'язанням і доведе священну війну до переможного кінця. Різнилися окремі вітання до міністра-соціаліста тільки тим, що одні адресували це вітання до міністра, а інші раділи найбільше з того, що вітають вони – соціаліста.

Кожне вітання супроводжувала буря оплесків, вигуки «вів ля Франс», «ліберте, егаліте, фратерніте», «хай живе війна до переможного кінця».

Винниченко почав пробиватись від дверей до естради крізь густий натовп, що стояв у залі від стіни до стіни. Становище треба рятувати за всяку ціну: старе опудало наробило шкоди, це, бог дасть, звихне йому баранячий карк, та інтерес справи був найдорожчий, – і особливо добре буде, якщо це саме він, Винниченко, таки порятує справу!

Пробитись крізь тісні лави людей було не так просто – з усіх боків на тебе шипіли, лаяли «нахабою», відштовхували, а то й відповідали добрячим стусаном під ребра. Але в ім'я ідеї доводилось страждати, і Винниченко тиснувся далі, віддавлюючи людям мозолі, обриваючи оборки на дамських туалетах та ґудзики на офіцерських кітелях.

Звичайно, представникові Центральної Ради годилося б вітати пана міністра, та ще й – колегу-соціаліста – попереду всіх. Та, коли таку нагоду проґавлено, то Винниченко – дійшлий у політичних справах, досвідчений і в психологічних нюансах – міркував собі, що це навіть на краще: виступити треба зараз останнім! Перший – відкриває, останній – закриває і завершує. Від останнього промовця, власне, і залежить, як повернути всю церемонію, щоб і шанування вийшло найбільш вдале, і користь від нього обернути на себе самого. Адже тепер, в останньому слові, Винниченко може підсумувати виступи всіх попередніх ораторів – кого треба, штурхнути, кому належить, встромити шпичака, і, насамкінець, у центр усіх подій поставити Центральну Раду та взагалі всю українську справу.

От зараз він проб'ється до президії і зажадає собі останнє слово!

І раптом, саме в ту хвилину, коли Винниченкові залишилось до естради не більше п'яти метрів, головуючий, комісар Тимчасового уряду на Україні, проголосив:

– Отже, привітання закінчено. Слово має наш дорогий гість, посланець великої союзниці Франції, член керівництва Другого соціалістичного Інтернаціоналу, мсьє Альбер Тома! Прошу, дорогий колего!

Оце був скандал… так скандал!..

Міністр-соціаліст, який мав голос дуже тоненький, писклявий – наче захований десь у глибині його величезного черева, почав з інформації, що прибув щойно з самого пекла боїв, об'їхавши мало не всі російські фронти. Російські солдатики, на його враження, тільки про те й марять, щоб ринути в останню битву проти бошів. І раптом – здійнявши руки вгору й трагічно потрясаючи ними, – він, зовсім нелогічно, залементував, що загроза страшної катастрофи зовсім реальна, бо ж російська армія стоїть на місці, вперед не посувається і навіть починає потроху розбігатись. Міністр-соціаліст союзниці Франції закликав негайно ж піднести бойовий дух армії та рушити в наступ, інакше бо…

Та Винниченко далі не слухав і мерщій потиснувся геть з зали. Тепер йому треба було зникнути якнайшвидше, бо виходило, що представник Центральної Ради в залі був, але від вітання, отже… зловмисне утримався!

Пробитися до виходу було ще важче, як ввійти, і доки Винниченко добувся порога, Альбер Тома свою промову закінчив. Під грім оплесків та вітальні вигуки Винниченко, як ошпарений, вискочив на площадку і кинувся прожогом вниз по сходах, бо люди вже повалили з зали густим натовпом.

Та на середньому марші сходів, звідки вже видно було вестибюль, Винниченко враз спинився. В порожньому вестибюлі, між колонами, стояла група людей – робітників і солдатів – під прапором «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Попереду групи стояла четвірка – Іванов, Боженко, Смирнов, Бош – всі відомі в Києві більшовики. Вони щось гаряче доводили штабс-капітану Боголєпову-Южину, офіцерові для особливих доручень при командуючому округом.

Суперечка була гаряча: четвірка більшовиків і вся група за ними сунула до сходів на другий поверх, а Боголєпов-Южин навіть розкидав широко руки, щоб їм перешкодити. Він не пропускав цю депутацію, дарма що була вона й під прапором. Може, тому, що вже було однаково пізно, а може, й тому, що на чолі її стояли більшовики. Це була делегація від Ради фабрично-заводських комітетів міста – Іванов, та від Центрального бюро професійних спілок – Боженко й Смирнов. Бош, очевидно, представляла обласний більшовицький комітет чи Раду депутатів.