Розділ «Травень, 2»

Шанування французького міністра-соціаліста обставлено з усією пишнотою, на яку тільки спромоглися нашвидку: високий гість прибув надто несподівано.

На шпилі будинку Купецького зібрання, – де скликано урочистий мітинг, – був піднятий державний штандарт республіки Франції: синьо-біло-червоний.

Перед Купецьким зібранням, тобто тепер – перед штандартом великої держави-союзниці – понад тротуаром вишикувано почесний караул з юнкерів усіх військових училищ.

Навпроти – в круглому павільйоні трамвайної станції посеред Олександрівського майдану – розташувався зведений гарнізонний оркестр і безперестанку виконував «Марсельєзу»: гімн республіки Франції, який від дня Лютневої революції був прийнятий і як гімн революційної Росії.

В тому, що відтепер обидві дружні країни – Франція і Росія – мали, отже, один гімн, можна було вбачати певний знак. Люди помірковані приймали це тільки як зворушливий символ єднання державних інтересів обох великих країн. Люди експансивніші звертали увагу на те, що соціальні устої Французької республіки визначаються принципом «ліберте, егаліте, фратерніте» – і тішили себе тим, що «свобода, рівність та братерство» будуть відтепер, отже, і в Росії.

Тому з натовпу, що зібрався в кінці Хрещатика та на Олександрівському майдані, раз у раз лунали привітальні вигуки: «Вів ля Франс» – з груп поміркованих, та «Хай живе свобода, рівність і братерство» – з груп непоміркованих.

Проте в саме приміщення на мітинг пропускали тільки депутації від громадських організацій – якщо вони прибували з своїм прапором, і персонально – лише керівників організацій та установ з особистим посвідченням.

Посвідчення перевіряли двоє офіцерів.

2

Винниченко знав цих двох поручиків, знали добре й вони його, – то були двоє офіцерів для доручень при командуючому військовим округом. Він подав свій мандат заступника голови Центральної Ради і сказав:

– Тільки, будь ласка, швидше, – здається, вже почалось?

Поручик, на прізвище Петров, розгорнув мандат. Поручик, на прізвище Драгомирецький, – він був не зовсім тверезий, – примружившись, оглядав Винниченка з ніг до голови. В погляді його була неприхована зневага.

– Пробачте, – мовив поручик Петров, – я не можу вас пропустити: наказ командуючого – пропускати керівників організацій, а ви тільки заступник керівника…

– Пробачте! – мало не зарепетував Винниченко. – Але ж я…

Та гучний регіт другого поручика, Драгомирецького, не дав йому виявити сповна своє обурення і протест.

– Ви б… ви б, пане «украйонец», – реготав поручик Драгомирецький, – замість цього простирадла, – душачись сміхом, він тицяв пальцем у Винниченків мандат, справді, дещо перебільшеного розміру, – взяли б краще ваш отакий малюсінький жовто-блакитний прапорець… і тоді пройшли б вільно: делегації з прапорами проходять без посвідчень!

Осатанілий Винниченко зробив рішучий крок через поріг, але Драгомирецький, вже не сміючись, заступив йому шлях.

– Громадянине! Вам же сказано, що – невільно!

Тоді Винниченко вихопив з другої кишені другий мандат, кореспондентську картку редактора «Робітничої газети», центрального органу партії українських соціал-демократів.

Поручик Петров відступився з порога: