Розділ «Травень, 2»

З кабінету директора театру Соловцова панна Софія швидко зв'язалася телефоном з кабінетом директора Троїцького дому і закликала до апарата делегата військового з'їзду, командира полку імені Богдана Хмельницького, полковника Капкана. І Грушевський коротко, але задушевно побалакав з полковником, теж членом партії українських есерів.

В результаті цієї розмови за півгодини при дверях театру з'явилась почесна варта від з'їзду військового, а кінні богданівські патрулі враз обскакали всі чотири прилеглі театру квартали.

Коли після обідньої перерви делегати повертались, то мандати перевіряли вже богданівські старшини, і ніхто з землячків потрапити не зміг. Таким чином, з'їзд дістав змогу завершити свою роботу спокійно, помірковано і плодотворно – згідно з наперед виробленим планом, і прийняти всі наперед підготовлені резолюції.

Така була перша стратегічна операція Грушевського – як воєначальника, і бойова акція – як організатора мас. Після того він разом із Софією Галечко знову сів у прольотку і повернувся в Троїцький дім, на військовий з'їзд. На військовому з'їзді мало бути вирішене найперше питання – національна армія, а значення армії в державному житті Грушевський завжди поцінював високо, а тепер, після відкриття з'їзду селянського, схильний був цінити ще вище.

Софія Галечко щохвилини була при шефові невідступно. На ній лежали всі секретарські функції – стенографувати кожне слово патрона, подавати всі потрібні довідки, носити його важкий портфель. Крім того, в кишені у неї лежав браунінг калібру дев'ять, кома – п'ять: персональну охорону голови Центральної Ради покладено також на неї – з її власної ініціативи.

Зодягнута Софія Галечко була, як і завжди, в сірий австрійський френч, і це вносило певний заколот у проходження з'їзду. Одні делегати – щойно з фронту – її сахались: звідки могла взятись поміж них особа в формі офіцера ворожої армії? Іншим, навпаки, це давало привід впасти в патріотичний ентузіазм; присутність людини в австрійській одежі з українською мовою на устах вони розцінювали як символічний акт єднання українців наддніпрянських, російських, з українцями наддністрянськими, австрійськими – уособлення жаданої соборності України. Ще інші, з джиґунів, – стовпіли від нежданого споглядання жіночої краси, – а Галечко була на з'їзді єдиною жінкою, тому краса її видавалась ще сліпучішою, – клацали острогами і кидалися залицятись.

Та панна Софія трималась неприступно і на всі зальоти відповідала погордливим поглядом.

Тільки для письменника Винниченка вона робила певний виняток, тонко посміхалась і миттю блискала іскорками швидких очей з-під вій. Бо, по-перше, Винниченко теж був її шеф – заступник голови Центральної Ради, по-друге, – найвидатніший на Україні письменник, по-третє, – єдиний цивільний на з'їзді, і його елегантний костюм, білий комірець та модний самов'яз тішили око серед моря зелених гімнастерок, високих чобіт та офіцерських погонів.

3

Письменник Винниченко Володимир Кирилович – у сірому фланелевому костюмі, при крохмальному комірці та галстуку «фантазі» – сидів за столом президії, машинально накручував на палець колечка своєї, на французький манір підстриженої, борідки і меланхолійно поглядав у зал перед собою.

Сцена була яскраво освітлена вогнями рампи й софітів, в зал світла не дано – зовсім як під час спектаклю в театрі, – і тому передні, зразу за оркестріоном, ряди видно було виразно, середні ворушилися сотнями білих плям у сутінку, а задні й зовсім зникали у невиразній темряві.

Схоже було, що Винниченко – після прем'єри своєї нової п'єси – слухає компліменти глядачів та критику театральних діячів.

За письменницькою звичкою, Винниченко слухав ораторів неуважно, весь час одволікаючись увагою на якісь свої думки, але до аудиторії перед собою приглядався пильно: споглядання – невід'ємна риса письменницької професії. Поки оратор промовляв з трибуни, – письменник ліниво перебігав очима по обличчях у сутінку перед собою, відзначав собі характеристичні риси зовнішності та відгадував за тією зовнішністю вдачу й душевний стан, а за ними – мало не цілий життєпис невідомої, вперше баченої людини.

Оцей вусатий, наприклад, – безперечно, до війни був сільським учителем або агрономом. Цей, з посоловілими очима, звичайно – п'яниця, б'є жінку чоботом і ставить дітей у куток голими колінами на нерушену гречку. А той, блакитноокий, що під носом ще й вуса не засіялися, – мабуть, тільки цього року з сьомого класу гімназії. Він, поза всяким сумнівом, кохає гімназисточку Вірочку, ще потаємніше – захоплюється віршами Олеся, і вже зовсім сокровенно закоханий в невиразний, отже, хвилюючий, заборонений, отже, хвилюючий ще дужче, образ таємничої – незнаної й неуявної, як саме перше кохання, але тому ще дужче принадної – рідної України. Милий і сердечний юнак… Хм! А отой, що поруч з ним, – насуплений, понурий, – попович із глухого подільського села; співає басом на криласі, здорово шкварить гопака, а на вечорницях заповзято лапає дівчат. А далі, – красунчик та мазунчик – теж, мабуть, попович, відгодований на пампушках та курчатках з дарунків парафіян… Господи, Боже мій! І скільки ж тих поповичів та семінаристів – в активі боротьби за рідну справу! Можна подумати, що вся українська нація складається з попів, дяків та паламарів – з цієї «дзвонарської шляхти». А втім, нічого не поробиш – соціальна логіка, історична конечність: за умов царського колоніального режиму свідомі українці вимушені були тікати в сільські батюшки і там держатись живих у народі національних традицій…

Прикро, звичайно, що тебе оточує цей душпастирський сонм, коли ти зроду-віку зневажаєш це патлате попівське кодло, коли ти – освічений атеїст, лідер соціал-демократії…

Але – як же це сталося? Що звело і тебе і їх докупи? Що єднає тебе з цими поповичами та недовченими попами?

Боротьба за визволення і відродження рідної нації.

Нація, гм…

А звідки воно в тебе взялося, національне почуття?

Схильний до рефлексій, Винниченко не міг залишити цього запитання до себе без відповіді. Справді, – звідки?