Розділ «Травень, 2»

Гомін вибухнув ще з більшою силою, коли за столом президії з'явилась борода Грушевського: голову Центральної Ради пізнавали по бороді на п'ятдесят кілометрів довкола Києва.

– Землі! – загукали фронтовики назустріч сивій бороді. – За що страждали триста літ і три года? За що кров проливали? За що боролись? Землі!!!

Грушевський закалатав у дзвіночок, але годі було срібно-срібному дзвоникові прохопитись крізь бурю і шторм.

І Грушевському зробилось недобре.

…пахло гаром, валували пси, здіймала ревище череда, котився рев людських голосів – і білий сніг став враз кривавим у багряних відблисках пожежі: палили поміщиків. В грудневу ніч дев'ятсот п'ятого року палали маєтки довкола Києва – під Княжичами, Шпитьками, Білгородкою, Северинівкою, навіть під Броварами – в щирого приятеля Михайла Сергійовича німця-українця Фогенполя…

…Господи! Невже ж повториться лихоліття дев'ятсот п'ятого року? Невже й тепер, – коли Михайло Сергійович вже не піднаглядний царській поліції та охранці крамольний професор-україніст, а – майбутній глава майбутнього національного уряду майбутньої української держави? Проклята… земля!

Власне, Грушевський хотів подумати не – земля, а – прокляте земельне питання! Але в голові йому паморочилось – і він стерявся.

Грушевський стояв на естраді блідий, в сяєві електрики з софітів, запихаючи бороду до рота, – і зжував би її геть усю, коли б досвідчений театральний електротехнік не здогадався вимкнути світло.

Цей сценічний ефект подіяв магічно. Вмить, як відрубано, в залі запала тиша – здригався й подзвонював лише дзвіночок у професоровій руці. Тиша була ця, правда, тільки на мить, з раптового ошелешення, та дійшлий у сценічних ефектах електротехнік гукнув із своєї буди:

– Швидше – репліку!

Він висловлювався звично – своїм театральним жаргоном, але Грушевський машинально скористав з цієї слушної підказки і гукнув у темряву:

– Так от, про землю!

На цьому слові спритний театральний діяч у підпіллі ввімкнув знову рубильник – світло спалахнуло, і гамір, який от-от вже мав знову шугнути аж під стелю, так і не шугнув: в залі стояла тиша – кожний з півтори тисячі людей затамував дихання, щоб почути зараз про найголовніше. Про землю!

Грушевський, досвідчений промовець, – недурно ж мало не чверть століття керівник університетської кафедри та вічний дискусіонер на всіх громадських диспутах, – тимчасом вже очутився і збагнув, як повестися далі. Тепер вже треба в кожнісінькому реченні, яке він зараз вимовить, бодай один раз сказати це сакраментальне слово: земля.

Він відклав геть заготовлену наперед промову і виголосив короткий спіч – про землю і волю і про те, що годує весь світ земелька-матінка, що любить роботящі руки мать сира земля, що без землі хліборобові зась, що з землі єси Богом зліплений і в землю отидеші. Після того він як досвідчений політик зробив конкретний висновок, що для селянської країни, якою є Україна, найголовнішим у революції є вирішення саме земельного питання, і тому запропонував найпершим же пунктом порядку денного з'їзду трударів землі обговорити питання про землю, тобто – якого ж землеробам ждати від уряду земельного закону?

Ці слова викликали знову бурю вигуків, але схвальних.

– Вірно! Вимагаємо закону про землю! Пиши, старичок, зразу закон: нарізати селянам поміщицької землі!

Грушевський звів руку вгору – знову запанувала тиша. Тепер вже він порядкував натовпом, як сам Бог-Саваоф: люди жадібно чекали на кожнісіньке його слово. І він запевнив, що український селянин може бути цілковито спокійний, бо ж інтереси землеробів обстоюватиме Центральна Рада, а на чолі її стоїть він сам, її голова, лідер партії українських соціалістів-революціонерів, що гаслом собі має: «земля і воля!»

Мандатовані представники від філіалів «Селянської спілки» тимчасом вже оговтались і загукали «слава», – і це дало змогу представникові губерніальної «Селянської спілки» запропонувати обрати батька українського селянства, добродія товариша Грушевського – на почесного голову Всеукраїнського селянського з'їзду.

Коли цю урочисту процедуру доконано і порядок денний з'їзду схвалено, Грушевський, отираючи хусткою піт з чола, попростував у кабінет директора театру.