Розділ «Травень»

– Та ні, чого ж… – промимрив Данило зніяковівши.

– Що ви! – гукнув Флегонт. – Навпаки, дуже добре, що ви взяли, так би мовити, ініціативу на себе… Дуже добре!

Флегонт зробився червоний. Але кинуло його в кров не того, що він соромився поразки, а тому, що пошарпана в бійці дівчина, яка й справді спричинилась до початку бійки, – враз уявилася йому в сяйві невимовної краси. Так, так, Флегонт бачив її зараз прекрасною красунею – найчарівнішою поміж усіх жінок, яких він досі зустрічав. І була це не звичайна – плотська врода, а краса неземна – натхненне втілення ідеалу: Жанна д'Арк, Маруся Богуславка, Софія Перовська… В таку жіночу красу не можна вульгарно закохатись, перед такою божественною красою можна тільки молитовно преклонити коліна… Тому Флегонт і зашарівся. І мимоволі інший дівоцький образ став Флегонтові в уяві – образ студентки Марини Драгомирецької, і в порівнянні… програвав. Флегонтові соромно було це визнати, він уважав навіть таке визнання безчесним. І тому – в боротьбі з собою самим – він червонів ще дужче.

Харитон мовчав. Він не глянув ні на курсистку, ні на її студентів. Злість закипала в ньому, і він наче боявся її дурно розплескати. Він звівся і кинув товаришам:

– Ходімо, хлопці, додому чи що…

Поки Данило з Флегонтом зводились, він додав ще злісно:

– Садами підемо або й поза садами – кручею, а то… – Він скептично оглянув свою одежу, потім Данилову і Флегонтову.

– Так нема закурити? – з жалем констатував солдат.

– Нема! – буркнув Харитон. – Було б, самі закурили. Ех! – Він замірявся, видимо, додати ще два-три вичерпні слова, але згадав, очевидно, що чути буде і дівчині, і через силу стримав себе. Тільки зиркнув на дівчину неприхильно.

– Хлопці! – почувся раптом голос дівчини. Хлопці озирнулись через плече.

– Знаєте що, хлопці? – сказала дівчина. – Може б, ви зашили до мене? Є про що поговорити…

Хлопці непорозуміло перезирнулись, не добираючи, чого це раптом дівчина вирішила запрошувати до себе в гості?

– А чого?… – почав був Данило.

Дівчина перебила його, посміхнувшись:

– Можемо познайомитись… офіціально, коли вас дивує моє запрошення. Це, – вона кивнула на стриженого студента з набитою ґулею на голові, – Саша Горовиць, студент другого курсу, неперевершений полеміст, але в дискусії навкулачки, як бачите, зазнав поразки. Це – Юрій Коцюбинський, син, може, чули, відомого письменника: служить у сто вісімдесятому петроградському полку. Студентську тужурку позичив у Горовиця, щоб не наражатись на комендантський патруль, бо він у Києві… не зовсім законно. А мене звуть Лія, прізвище – Штерн: фармацевт по професії і вчусь у консерваторії. Живу на розі Прорізної й Володимирської, над кафе «Маркіз», проти безногого Шпульки. А вас, я вже чула, звуть Данило, Харитон і Флегонт… Зайдете?

– Там побачимо! – буркнув Харитон і крутнув на місці товаришами, взявши їх за плечі.

Данило озирнувся на дівчину, але Харитон дражливо процідив крізь зуби:

– Ну, ти! Жених, чи пак – супруг! На чужих дівчат не дуже оглядайся: жінці скажу!

Флегонт теж озирнувся. Потім ще раз. Серце йому калатало. Постать Жанни д'Арк, Марусі Богуславки, Софії Перовської, тобто фармацевта-консерваторки, вже зникла за зеленою гущавиною, а він все поглядав та поглядав через плече.

Вони пішли понад кручею, через Аносівський парк, щоб не потрапляти людям на очі в своїй пошматованій одежі.