Розділ «Травень»

Гуртка студентів тримався й Володимир Затонський – викладач хімії в політехнікумі. Від студентської корпорації він ще не відійшов, закінчивши політехнікум незадовго перед війною. Як і більшість студентів, він носив бороду – борода в нього була густа, аж до очей, але був у військовій формі: мобілізований до армії, він служив зараз в інженерній частині Київського військового округу.

Затонському пощастило на якусь мить привернути увагу зборів: ставши на стілець, він дав щось подібне до технологічної довідки:

– Японські патрони на крупному січеному поросі. Абсолютно можливо пристосувати і нашу артилерійську «вермішель», якої в Києві скільки завгодно. Та й робити таку «вермішель» – ерундистика! В п'ятому році її робили в лабораторії політехнікуму з двома колбами і трьома ретортами – і постачали всі бойові дружини!

Навести лад П'ятакову так і не пощастило – він сердито жбурнув свій дзвіночок геть. Але урвати гамір спромоглась жінка, що сиділа поруч з ним у президії, – суворого обличчя, десь, певно, і суворого життя жінка, в англійській кохтинці з високим коміром і звичайним чоловічим галстуком.

Це була Євгенія Богданівна Бош – лідер київських соціал-демократів ще до війни, з еміграції вона повернулась нещодавно, разом з П'ятаковим. Київські більшовики обрали її керівником обласної організації.

– Товариші! – сердито крикнула Бош. – Це ж несерйозно: берданки, двостволки центрального бою! Ми – партія, а не клуб мисливців! Закликаю вас до порядку!

П'ятаков скористався з хвилинної тиші:

– Ти вже закінчив, товаришу Іванов?

– Тепер моє слово! – знову підхопився і побіг до трибуни Боженко. – Я вже давно записався! Моя черга!

– Я ще не закінчив, – сказав Іванов. – Сядь, будь ласка, Василю Назаровичу!

Обурено пересмикуючи плечима, Боженко пішов на місце.

– В такому разі поспішай, товаришу Іванов. Промовців записалося багато, а час – пізній. Справа не в тому, чи є набої, а в тому – чи треба озброювати народ?

– Треба! – гаркнув Боженко.

– Треба! – розітнулися вигуки з усіх боків.

– Треба-треба-треба! – проскандували студенти.

Але П'ятаков таки докінчив свою думку:

– Революція розвивається мирним шляхом. Ми закликаємо кінчати війну, а самі візьмемо меч у руки? Це небезпечний експеримент, він настрахає обивателя і відкине від нас симпатії демократичних груп!

– Обивателя не завадить і настрахати! – гукнув Примаков. – А відкинуться меншовики та кадети – і слава богу! Тоді й ви покинете торочити про єдиний фронт з ними!

– Передчасно! – зойкнув П'ятаков.

Він застебнув піджак на всі ґудзики, дарма що в залі стояла нестерпна задуха, і поправив пенсне на носі.