Розділ «Травень»

Данило, Харитон і Флегонт дерлись просто по схилу вгору – далі та вище, а позаду вже чути було, що погоня відстала: в хащах могла чигати якась несподівана небезпека.

Демонстранти купчились тепер на майдані – біля п'єдесталу скинутого в лютневі дні пам'ятника «царю-освободителю». Чути було їх переможні крики, а ще за кілька хвилин вже линув і побідний спів. На голос відомого романса з репертуару модної каскадної співачки Вяльцевої «Белой акации гроздья душистые» співалося в швидкому, маршовому темпі:

Смело мы в бой пойдем за Русь святую

И всех жидов побьем мы подчистую…

Там з'явився вже автомобіль командуючого Київським військовим округом, і в ньому, випроставшись на весь зріст, стояв офіцер для особливо важливих доручень штабс-капітан Боголєпов-Южин.

Штабс-капітан Боголєпов-Южин промовляв до вишикуваних перед ним демонстрантів – в голосі його бриніли докірливі інтонації, але в очах полискували сміхотливі іскорки:

– Ай-ай-ай, панове! Хіба так можна? Свобода, революція, а ви… Ай-ай-ай! Дозволили якійсь сволоті нагло напасти на вас! Ай-ай-ай! Так не годиться, панове! А ще виступаєте оборонцями монархії – одвічної, законної форми правління на Русі… Ай-ай-ай!.. Але, як представник військової влади у прифронтовій смузі, безладу і заворушень я не можу дозволити…

В ландо автомобіля сиділи ще два офіцери, неодмінні супутники Боголєпова-Южина при виконанні всіх особливо відповідальних доручень: поручики Драгомирецький та Петров.

Маніфестанти – майбутні оборонці одвічної законної форми правління на Русі – стояли «смирно». їм було ніяково, що допустилися такої необачності, соромно, що в декотрих світилися синяки під очима або юшила з носа кров, – і вони ховали очі.

Тоді, щоб підбадьорити сердешних юнаків, – є все ж таки ще на Русі надійне молоде покоління, яке можна покликати під гвинтівку, коли наспіє час боронити відновлення імперії! – штабс-капітан Боголєпов-Южин закінчив так:

– Поздоровляю вас з бойовим хрещенням, молодці!

Шеренгами юнаків наче перебігла хвиля, і півтисячі юних голосів гаркнули як один:

– Раді стараться, господин капітан!

Порядок, таким чином, відновлено, і автомобіль рушив. Поручик Драгомирецький перехилився через борт ландо і гукнув до шеренг, що стояли струнко:

– Мало ви їм дали! Треба було добре юшку пустити цим більшовикам! Ех, ви! Карандаші!..

«Карандашем», тобто – гімназистом, сам він був тільки три роки тому, коли з сьомого класу 5-ї печерської гімназії пішов у 3-ю, печерську, школу прапорщиків – добувати військової слави і вислужувати Георгії.

Поручик Петров сидів нудний та тоскний. Єдине почуття, яке пронизувало його зараз перед шеренгою гімназистів, це було почуття заздрощів: ех, коли б отак заплющити очі, а тоді розплющити – і ніби не буде цих трьох років, і він і далі тільки гімназист сьомого класу!

З якою б радістю вхопив би він зошити під пахву і побіг до гімназії – хоч би й писати остогидлі латинські екстемпорале або завчати напам'ять тексти катехізису! Щаслива, їй-право, була пора…

5

Данило, Харитон і Флегонт спинились аж на вершку кручі, поза літнім павільйоном ресторану «Ротца» на самісінькому шпилі, де гребінь Купецького саду перепадає вже на той бік – урвищами до Дніпра. Вони спинились, насилу відсапуючи, тримаючись за серця, що скажено калатали після швидкого бігу та сквапного дряпання на гору. Тут і там, з кущів, з'являлись і інші фігури втікачів – групками і поодинці.