Розділ «Травень»

Харитон був без свого хвацько заламаного на потилицю «фартового» синього кашкета – загубив його в бійці, руде волосся стирчало віхтями на всі боки, червона атласна сорочка була розпанахана навпіл. Він важко сів долі. Між його зашерхлі губи видерлося тільки три слова – всі три недруковані.

Данило теж сів поруч з ним. Данилові якимсь дивом кашкет на голові залишився, і гарно відпрасована Тосею вишита сорочка теж була неначе зовсім ціла, тільки – без лівого рукава. Зате ліве око йому підпливло пухирем, а з розсіченої губи кров стікала на підборіддя. Груди Данилові здіймались рвучко, а в горлі так пересохло, що він не ладен був і ковтнути.

Флегонтова гімназична тужурка виглядала зовсім жалюгідно: всі п'ять блискучих ґудзиків були відірвані, рукава на ліктях лопнули, а один був роздертий до самісінького плеча. На лобі в нього кривавила подряпина – від скаутської патериці. Він сів і простяг Данилові рукав від його сорочки:

– На!

– Що, хлопці? – люто, але заразом і якось весело та зухвало, кинув якийсь солдат, виринаючи з кущів, – дісталося на горіхи? – Він посварився кулаком кудись назад, звідкіля чувся спів. – Ви хто такі будете?

Йому не відповіли, і солдат сів трохи віддаля.

Данило, нарешті, ковтнув через силу – його хтось душив за горлянку, і горло тепер зовсім запухло, – і прохрипів:

– Ну, нехай начуваються, сволота!.. Чуєте, хлопці, завтра ж треба вступати в нашу арсенальську дружину робітничої самооборони…

– Дружина! Дружина! – сердито огризнувся Харитон. – Що там твоя дружина може: тільки й того діла, що стережуть кіоск з більшовицькими газетками! Теж мені – вояки! Пацани!

Він плюнув і почав викручувати воду з холоші.

Харитон мав рацію: арсенальська дружина робітничої самооборони вартувала вночі біля кіоска, що продавав більшовицьку літературу; щоночі юнкери сусідньої з «Арсеналом» школи прапорщиків замірялись перекинути кіоск і літературу знищити.

– На Донеччину треба вертатись швидше – от що! – гукнув він вже зовсім люто. – А то марудимось тут: то тобі – женихатися, то тобі – вінчатися треба! Завтра ж їдемо на шахти, чуєш?

Флегонт похмуро промовив:

– Монархісти! Великодержавники! Скільки їх у нашому Києві! Українська столиця і пролетарський центр, а дворян, чиновників і всякої російської аристократії – тьма-тьмуща!

– Самовизначаються! – презирливо хмикнув Харитон.

– От і добре! – понуро відказав Флегонт. – І нехай собі самовизначаються: революціонерам і українцям легше буде розібрати, кого з міста і з України гнати геть…

Вихований на аполітичності дореволюційної гімназії, звихнутий в сумбурі безпредметного в перші дні Лютневої революції протестантизму, він щиро вірив, що революційними і є ті партії, які звуть себе революційними. Прихилений батьками до всього рідного, яке, проте, все його коротке життя перебувало під суворою забороною царського режиму, він мислив собі так: все революційне – заборонено, все українське – теж заборонено, отже, все українське – революційне. Втім мислити так навчено його і з підручника формальної логіки професора Челпа-нова, – відповідно до шкільної програми.

– А ти думаєш, десь по-інакшому? – скептично запитав Данило. – Скрізь так!

– У нас, на Донеччині, не так! – знову озвався Харитон. – У нас Климент Ворошилов Червону гвардію організує!

– Скрізь так! – вперто повторив Данило. – Я в газеті читав. Так і буде! – майже скрикнув він, бо горлянку йому вже потроху відпускало. – Аж поки закінчиться війна. Фронтовики вже покажуть паразитам, по чому на ярмарку гребінці!