Розділ «Травень»

– Так повинно бути! – стояв на своєму Іванов. – Цим ми забезпечимо перехід від революції буржуазно-демократичної до другого етапу – революції соціалістичної!

Вони стояли зараз один перед одним: Іванов – на трибуні, бо дістав слово і промовляв. П'ятаков – за столом президії, бо, як і постійно, головував на зборах. Іванов стояв, ухопившись обома руками за борт кафедри і нахилившись вперед, – неначе готовий до стрибка. П'ятаков теж сперся обома руками на край столу і теж нахилився вперед – неначе готувався випередити супротивника і зробити стрибок першим.

Приміщення аудиторії Вищих жіночих медичних курсів, перетворене тепер на «клуб» печерських більшовиків, було тісне: сиділи на одному стільцеві по двоє, приткнулися по підвіконнях. Зал гув і гримів – одні підтримували промовця, інші поділяли позицію головуючого. Найбільше метушився і галасував Василь Назарович Боженко: він уже кілька разів підбігав до столу президії, вимагаючи слова й собі.

П'ятаков – коли гамір ставав нестерпним – хапав дзвіночок і калатав. На Василя Боженка він сердито махав рукою.

Мова йшла про озброєння київських пролетарів.

Іванов обстоював ленінську тезу, схвалену Центральним комітетом, про озброєння робітників та селян і створення всенародної міліції, бо тільки озброєння мас може гарантувати знищення старорежимного апарату насильства і забезпечити перехід влади в руки трудящих.

П'ятаков знімав цю ідею на глум і кидав Іванову в'їдливі репліки. Зброї, мовляв, не вистачає і для армії на фронті – де ж її взяти для мільйонів робітників та селян? І чи не призведе зброя в руках до того, що есдеки підуть війною на есерів, есери на бундівців, а анархісти розпочнуть бій проти всіх і вся? А наші «мужички» і взагалі не вміють поводитись з гвинтівкою чи кулеметом…

З зали почулись обурені вигуки.

– Десять мільйонів селян гниють в окопах, вони ще вас навчать, як поводитись із зброєю! – гукав особливо заповзято молодик у солдатській одежі, тільки без погонів. – І це – хамство взивати їх по-панському «мужичками»!

Це був брат Юрія П'ятакова – Леонід. Він щойно прибув з фронту, демобілізований через хворобу. В армію Леоніда мобілізували після закінчення політехнікуму рядовим, як політично неблагонадійного. В партійних дискусіях Леонід завжди займав позицію, діаметрально протилежну братовій. Втім, і вдачі брати були різної: Юрій – поміркований та обережний, Леонід – нестримний та запальний.

Боженко перекричав усіх. Кошлаючи бороду і розмахуючи кулаками, він вже вдесяте поривався до трибуни:

– Прошу слова! Дайте мені слово! Я скажу!

Але головуючий відмахувався: промовець ще не закінчив.

Іванов, проте, заговорив зовсім спокійно, коли, нарешті, стала змога прохопитись крізь загальні вигуки.

– Народові, – сказав він, – зовсім не потрібно стільки зброї, щоб кожний постійно мав її при собі, але поводитись з нею повинні навчитись усі. Зброю треба розподіляти по заводах, а в селах – по Радах: невеличкими комплектами. Одного дня на тиждень для військового навчання досить, щоб за два-три місяці зробити боєздатними всіх пролетарів та найбідніших селян.

– Вірно! – зразу відгукнувся Боженко. – Я це й хотів сказати. Відмовляюсь від слова!

– Маю пропозицію! – підхопилась Лія Штерн. – Ви кажете, що у штабі не вистачає зброї, а от усі середньошкільники старших класів порядком допризовної підготовки проходять військовий строй! Забрати у них зброю і передати Іванову з Горбачовим у розпорядження фабзавкомів. А далі…

Лію Штерн урвало скептичне зауваження з задніх лав:

– У допризовників – японські карабінки, а до них нема набоїв: муштруються, як з палицями.

– Абсолютно приєднуюсь до цієї розумної репліки! – поквапився докинути й П'ятаков, зневажливо всміхнувшись у бороду. Поправивши пенсне, він додав: – І взагалі у допризовників найбільше – однозарядні берданки. З ними тільки качок стріляти над Конче-Заспою!