Розділ «Травень»

– Щоб німця бити! – гукнув хтось здаля.

– Щоб завоювати Мілюкову Дарданелли, а Гучкову – Берлін! – почувся ще іронічний відгук.

– Правду кажете, товариші! – підхопив Боженко. – Простріляти з гармат та кулеметів хоче народні грошики Тимчасовий уряд! От для чого потрібна ота «Позика свободи», хай їй біс! Щоб війну ще затягти і виложити народ трупом за інтереси імперіалістів! Так от, я й питаюся вас – потрібно народові таке чи не потрібно?

– Не потрібно! – гаркнув хор голосів.

Боженко рубонув кулаком у повітрі:

– І я думаю, що не потрібно! Тому й протестуємо ми, більшовики, проти цієї провокації! Закликаємо – одкоша дати імперіалістам з Тимчасового уряду!

На майдані зчинився гамір. Гукали, свистіли, закликали всі. Організатори мітингу теж зарепетували, вимагаючи, щоб оратор зійшов з трибуни, взиваючи його німецьким запроданцем.

Та Боженко знову махнув рукою.

– Але на позиціях кров проливають мільйони наших братів! Вони просять їсти, а ще попросять і чобіт та теплої куфайки, тільки вдарять морози! На утримання армії таки потрібний чималенький куш! Тому ми й пропонуємо: усі видатки на армію, доки вона не буде демобілізована, покласти на тих, хто затіяв цю прокляту війну. На банкірів та буржуїв! З їхньої кишені і взяти гроші! Пропонуємо і вимагаємо: обкласти геть-чисто всіх експлуататорів та паразитів контрибуцією; експропріювати їхні мільйони по банках, їхні прибутки від виробництв, зиск від урожаю в поміщиків! Отак, товариші громадяни, і вимагаємо від Тимчасового уряду! А від нас, голодранців, нехай має…

Два величезні кулаки, якими Боженко розмахував у повітрі за кожним словом, раптом склались у дві величезні дулі, і ці дві дулі він сунув під ніс головуючому, а тоді ще потрусив ними над головою, щоб бачили всі.

Майдан вибухнув реготом, оплесками, вигуками «браво!» А Боженко з гранітного куба стрибнув просто в юрбу.

3

Данило Бриль, Харитон Києнко та Флегонт Босняцький не випадково опинились цього ранку на розі Хрещатика й Думського майдану. їх пригнала сюди аж з Печерська важлива справа.

На розі Хрещатика й Думської, займаючи два поверхи наріжного будинку, містилася найбільша на весь Київ мебльова крамниця об'єднаної фірми «Якова та Йосипа Кон»: монопольний продаж виробів фабрики Кимаєра. Перший поверх займала власне крамниця, або, як Яків та Йосип Кон іменували її – «салон», а на другому розташувався рекламний відділ, або, як іменували його Йосип та Яків Кон, «вернісаж». Чотири величезні вітрини другого поверху дивились на Хрещатик, чотири точнісінько такі ж – на Думський майдан. В кожній вітрині, що на Хрещатик, був виставлений комплект гарнітуру меблів: вітальня, їдальня, кабінет і будуар. У вітринах, що дивились на Думу, стояли поштучні меблі: ліжка, канапи з кріслами, столи й стільці, шифоньєри та етажерки. Яків та Йосип Кон у співдружбі з Кимаєром претендували умеблювати квартири мешканців цілого міста.

Данило, Харитон і Флегонт спинились на розі – щоб бачити відразу всі вісім розкішних виставок.

Вони вибирали двоспальне ліжко.

Втім, кожний із трьох, коли мова заходила про те, що ліжко має бути двоспальне, – соромився перед двома іншими. Особливо ніяковів Флегонт: бо коли говорилося про Тосю, він завжди мимоволі починав думати про Марину.

– Он! – гукнув Флегонт, – оте, в другому вікні, гарне!

– Дурило! – пирхнув Данило, – таж то гарнітур!

– Ні, чого ж? – обізвався Харитон. – Он же таке самісіньке окремо від гарнітуру!