Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Ми підійшли до криниці в пониззі поміж кущів верболозу, де стояли наші коні та сидів на теслиці, покладеній на два обаполи, Миля. Біля його ніг стояв цебер з водою.

– Як водиця? – запитав Галаган.

– Хороша вода. Холодна – зуби ломить, – відказав Пилип.

– Знаменита криниця. Скорикова називається. Стояв тут хутір запорожця Скорика. Викопав криницю… Був характерником. З нечистим знався. Бачили його в тій непевній кумпанії. І все біля цієї криниці. Й світилося на дні. Скарб він у ній заховав. І тоді мій батько з сусідом Уласом вирішили той скарб видобути. Улас лишився нагорі, а батько почав пірнати. За третім разом ухопив чобіт і вивергнувся з ним нагору. А той чобіт повен червінців. Він борсається в воді й гукає до Уласа: «Тримай!» Та в ту мить чобіт порвався й золото шурхнуло на дно. А там як загуло, як завирувало! Гаразд, що батько встиг ухопитися за цямрину. Виліз, а Улас – бух йому в ноги. «Прости, – каже, – брате, прости. Хотів убити тебе за ті гроші, вже й сокиру вхопив. Убив би неодмінно, якби чобіт не порвався. Прости! Бог відвернув від того».

Потім скільки не шукали, не знайшли жодного таляра. Забрало їх джерело… Чи сила нечиста… А криницю ми освятили, й смачнішої води немає в жодній волості.

Я мовчав. Галаган у обмін на свою відмову дарував нам баєчку.

– Не раджу більше нікому про це розповідати, – сказав я.

– Чому? – здивувався Галаган.

– Нещодавно був царський указ, у якому записано, «не проявляет ли кто для скверноприбитства ложными чудесами при иконах и кладезях?» Дуже грізний указ.

Полковник розгубився.

– Та я що… Я так… Давно це було. А може, й не було…

– Ну що, поїхали, Пилипе, – взяв я у Милі повіддя свого коня.

– Куди ж ви, – насправжки заклопотався Галаган. – їдьте на мій двір. Відпочинете самі, коні відпочинуть. І… той… дулівки скуштуєте.

– Тісний ваш двір, пане полковнику, і гірка дулівка.

Галаган насупився. Ясна річ, виглядало кепсько: канцелярист грубіянив полковнику. А тут ще Миля розтулив рот і прорік:

– Корова реве, ведмідь реве, а хто кого дере, і чорт не розбере.

Він часто казав приказки, які не стосувалися ні до чого. Скаже, а воно тулиться, як горбатий до стіни. А може, цього разу приказка таки була до діла? Бо й Галаган почервонів. Простакуватий, нелукавий Миля в той же час мав око пильне, гостре. Либонь, уловив, що в мене щось не склеїлося з паном полковником.

Довго я не спав сеї ночі. Лежав і думав. Чудно думав. Про себе, про Галагана, про всіх інших, які не їдуть у Глухів на гетьманів поклик. Про всіх нас. Либонь, ми втратили себе, розвіяли серед цих розкішних лук, гречаних полів, садів, які цвітуть так, як цвіли перед гріхопадінням людським. Ми мовби й не завойовані, але й не вільні. При нас наша зброя, з нами наша молитва, але зброю ми виймаємо за чужою командою і молимося за здоров'я чужих державців. Ми п'ємо студену джерельну воду і вдихаємо п'янкий запах бузку, й не помічаємо, що ті запахи отруєні чужим порохом. Почуваємо, що щось не так, та нам чогось не вистачає до великої сміливості, великої самопожертви. До того ж знаємо, що можемо померти за найменшої провини, тобто з того, що завдадуть нам у провину: безліч дрібних страхів, дрібних справ поглинають нас без решти. Ми заспокоюємо себе, кажемо, що живемо за законами батьків, за договорами, які уклали наші визначні антецесори, й волимо не помічати, що давно не дотримуємося тих законів, а договори сповідаємо, як того вимагають наші поневолювачі.

Мали б помолитися своєму Богові, поскаржитися, попросити, щоб укріпив наш дух, нашу ненависть, але нас запевнили, що Бог у нас з нашими кривдниками (їх називають братами) один, отже, нема кому скаржитися. Це дуже тяжко – один Бог, і хтозна за кого він. А ще тяжче, що один державець, і дехто вірить, що він наш, наш по справедливості, посланий нам Всевишнім, і щиро хилиться перед ним.

І всі ми неначе заблудилися в лісі, у власному лісі, й не знаємо, як з нього вийти і навіть з якого боку сходить сонце.