Розділ «Частина IV При чорній свічі»

– Як там… батечко? – насилу ковтаючи слова, мовив Яків. – Ломить мене… Й сон морить.

– Здорові пан гетьман. Приїдеш, як одужаєш. Одужуй швидше.

Я задки вийшов з спальної кімнати.

– Купив Яків спальню білу за двадцять тисяч і ось тепер валяється на тих ліжках, – ні сіло ні впало мовила Оленка, мабуть, таки хотіла похизуватися дорогою чужоземною спальнею, та не знала як. А мене вхопила досада. Перед ким вона хизується?

– Мабуть, ти втомився з дороги і зголоднів, – сказала Оленка. – Заночуєш у нас?

– Либонь, що так, – відказав. – Але я не сам. Зі мною козак, товариш мій, він у корчмі лишився. Я приведу його.

Від Милі пахло вином, але він не був п'яний. Мабуть, ще не встиг напитися. Одначе дознав багато чого.

– Шинкарка крадене переховує. Хотіла мене женить на наймичці, – сказав, ледве ми вийшли з корчми.

– Отако швидко! – здивувався я.

– А чого валасатися, – засміявся Миля. – Тільки ряба дуже, ще й кривонога.

На валу, повз який ми проходили, працювали козаки. На башті стриміло кілька драгунів, одягнених у чудернацькі чужоземні капелюхи.

– Драгуни людей палицями луплять, а добродійний зять нашого гетьмана дивиться на те та вино з поручиком п'є і родзинками закусює.

– Не бридь ледачого, Пилипе, – суворо сказав я.

– Та ще сьогодні пив. З поручиком Сибірського полку. В тій самій корчмі…

– Брешеш! – гримнув я. – Пан Яків лежить хворий.

– Він ще сьогодні з конюхами лошака-стрижака вчив, – зупинився посеред дороги Миля. – Там, у корчмі, його старший конюх і куренчиків двоє.

Мабуть, я мав вельми розгублений вигляд, бо Миля засміявся.

– Од чого б це він міг заслабнути так одразу? – Пошкріб величезною п'ятірнею потилицю.

Я вже знав, чого заслаб Яків. І чому не навідувався в Глухів, і чому не слав своєму тестю подарунків – птушок – тетеруків та рябчиків, запольованих у власних лісах. У моєму серці клекотів гнів. Ми зайшли в двір. Челядниця покликала мене до господи, Милю – до челядницької.

– Сподіваюся, горілки мені дадуть? – мовив Миля.