За тим указом московським комісари мали збирати податок з старшини, козаків, посполитих, ченців, священиків – з усіх, не милуючи й не обходячи нікого. Ті комісари складали також надвірні списки, за якими запроваджувалася панщина. На найвищий уряд настановлялася Малоросійська колегія, і тільки через неї українці мали право надсилати до столиці листи, чолобитні, скарги, Генеральна канцелярія втрачала будь-яку владу, указ забороняв їй писати універсали. Стосовно обрання нового гетьмана, Петро написав: «Понєже нам відомо, що від часу гетьмана Богдана Хмельницького й аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди терпіла від того наша держава, а найбільше сама Мала Росія, і ще свіжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання гетьмана дуже вірного й відомого чоловіка шукати належить, до чого й прикладаємо всі старання, а поки такого знайдемо, нині визначено уряд, щоб найбільшу користь тому краю приносив і кріпка йому дана інструкція, й зупинок в справах до виборів не буде, і для того в цій справі обридати не належить». Закінчувався указ такими словами: «Оскільки полковник Полуботок і старшина, не зважаючи на дані їм інструкції, послали деякі укази, не радячись з президентом, велено для відповіді бути тут полковнику Полуботку та з старшин Савичу і Чарнишу».
Складено те все було на початку року, а передане через київського губернатора Дмитра Голіцина в травні особливим кур'єром князем Енгеловичем і трималося у великій таємниці.
Але навіть вітряні хвороби не поширюються з такою швидкістю, з якою розлетівся по всій Україні той грізний указ. Либонь, то було вчинено навмисно, аби таємниця стала не таємницею. Ми, канцеляристи, шепотілися по кутках, обговорювали його з усіх боків і не знаходили в ньому жодної світлини. Ще в більшому клопоті була старшина. Гетьмана рідко бачили на людях, до гетьманської світлиці заходили то Жураківський, то Савич, то Чарниш, лишалися там подовгу, щось обмірковували. Через те я не наважувався потурбувати гетьмана своєю дрібною справою, та якось, влучивши час, що він був сам, зайшов і розповів про Ілька. Й навіть те, що Миля хотів убити Ілька, а я випустив його.
Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по світлиці. На стінах світлиці висіли ікони, багато ікон, та кілька картин. Гетьман зупинився біля картини: «Ісус розмовляє з самаритянами».
– Добре, що не взяв гріха на душу, – мовив, і по довгій хвилі: – Певно, він не один. Ще є інші… під ферулою тамтешніх посіпак.
Я гаряче заперечив:
– Всі наші хлопці готові віддати життя за Україну.
– І ти? – раптом запитав Полуботок.
– Я – найперше! – вигукнув. – Я давно хотів сказати… Тобто… Не знав. Був, як лепеха. Але тепер… Ступлю на рокову кладку… Вірте, дядьку Павле… – вперше назвав так.
– Навіщо ж на рокову, сину, – сказав Полуботок, і те «сину» сльозою одізвалося в моєму серці. – Ти ще маєш одружитися, народити діти… Виростити козаками, справжніми українськими козаками. Але віддані, щирі козаки нам потрібні й зараз. Якщо хочеш прислужитися…
– Сповню будь-яке веління!
Жертовний вогонь горів у моєму серці. Я весь палав, як у горні, я горів любов'ю до моєї вітчизни, до люду свого приниженого, і в синіх вимріях бачив себе в подвизі, в смертельному бою. Я сказав собі, що боротимуся до кінця й погину за правду.
– Не треба… так запально. Може, й на те прийде час. Але зараз… Ми мусимо громадою, всім народом обстояти свої права та вольності. Якщо обстанемо себе всі гуртом, не можуть не сповнити нашої волі. – І, повернувшись різко, на закаблуках: – Тримати язика на припоні вмієш?…
– Умру…
Полуботок наморщив чоло.
– Не треба вмирати. Справа проста. Поїдеш до полковника прилуцького Галагана й покличеш його сюди. Скажеш йому, але тільки йому, особисто, щоб не гаючись правував до Глухова: «Потрібно погомоніти об тій самій матерії». Тільки оце, й нічого більше. Він сам знає, об якій матерії річ. На шляху зворотнім заїдеш до Якова в Лубни… Щось він давно виду свого сюди не являє.
Я поміркував і пригадав, що од самого Різдва не бачив Якова, а отже, й Оленки. Диво, чого їх немає? Раніше він наїздив кожні два-три тижні. «Батечку, батечку», – так і дзвенів його голос, і вертівся біля Полуботка, а тому це вельми подобалося. Не любив Полуботок крутіжу, не любив людей суєтних, влазливих, а от Яків Маркович полонив його душу.
– Він мені також потрібен в тій самій справі, – немов виправдовуючись, мовив гетьман.
Я вклонився й вийшов.
– Візьми з собою когось з козаків. – Ці слова наздогнали мене вже за порогом. Я взяв з собою Милю.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гетьманський скарб [Серія:"Історія України в романах"]» автора Мушкетик Ю.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина IV При чорній свічі“ на сторінці 30. Приємного читання.