Розділ «Частина IV При чорній свічі»

Гаятися далі не можна було, Полуботок доручив Жураковському зібрати підписи ще на одній чолобитній – військовій, – її він приєднає до цієї, що бере з собою, і разом подасть цареві. Замість себе залишив Василя Жураковського та Якова Лизогуба.

…І вже стоять у дворі гетьманської канцелярії вози високі, ошиновані, налагоджені в дорогу, і вже в комору складають усілякі дорожні припаси, і вже біля возів походжає десятеро добрих хлопців-компанійців, тих-таки, котрі виділені в охорону. Якось, коли до від'їзду в Пітербурх лишалося п'ять чи шість днів, повернувшись з Миргорода, куди мене посилав гетьман, я зайшов до нього. Він щось писав за столом, повернув голову, мовив:

– Заходь. Розповідай.

Гетьман за звичкою крокував по кімнаті, й наприкінці розмови я ступив до нього, опинився біля столу й, вже прощаючись, несамохіть поглянув на стіл. Там лежали розкидані папери, а також окрема купка паперів, на першій сторінці горішнього аркуша великими літерами було написано слово: «Тестамент». У мене щось тенькнуло в душі, і я вийшов.

Згадую про ту купку паперів не випадково, адже зацілів тільки кінець тестамента, й потім стільки було розмов про гетьманські скарби, буцімто вивезені за границю в далекі Англію або Бельгію, стільки вигадано небилиць, а достеменної правди не знає ніхто. Не знаю її й маю деякі здогади, про них оповім пізніше, а тут тільки скажу, що в тому тестаменті – це певно – йшлося про власні, Полуботкові, добра. Вони були великі – Петро, не дозволивши тисяча сімсот восьмого року обрати його гетьманом, намагався задобрити чернігівського полковника ланами й маєтками, та й сам полковник побільшив свої маєтності, йому велося й малося, і били в стійлах важкими копитами бахмути, й бродили великими табунами корови та вівці, й не послід, а добірне зерно мололи вітряки та водяні млини. Проте добутих з тих маєтків золотих не вистачило б навіть присипати днища діжок, про які йшло стільки поголосу. Одначе… Одначе ще була гетьманська скарбниця. Нею завжди володів гетьман, тільки він знав, скільки там грошей, тільки він давав одвіт, куди їх витрачає. Після смерті Скоропадського вона перейшла до Полуботка. Окрім нього та генерального казначея, до неї ніхто не заглядав. Генеральний казначей поніс таємницю в могилу. А я… Ні, про те я таки оповім потім. Бо навіть сказати напевно, чи мав він такий замисл, чи міг його мати, ніхто не може. Знаю одне: гетьман розумів, а може, й передчував, що вже не повернеться сюди. Не дорожив життям і тими ж таки добрами, якими йому, вже мертвому, дорікають царські посіпаки. Бач, не дісталися їм! Гетьмана щось вело – велике й офірне, що я й осягти тоді не міг, та й нині не осягаю вповні. Все його життя, всі його помисли були віддані одному – вітчизні, задля неї жив, боровся, страждав. Й не те, щоб не любив життя, його розкоші, нині я знаю, що на старість людині не хочеться розлучатися з життям дужче, ніж за молодості, одначе жертвував усім. То ж чи не міг він пожертвувати талярами та дукатами? Всі ті дні він про щось глибоко думав, але, як і завше, був спокійний, розважливий, намагався все залагодити, все передбачити. Видів його роз'ятреним тільки раз, коли втік Лизогуб.

– Пси смердючі. Вони думають, що та булава потрібна мені, – грюкнув кулаком по столу. – Вона потрібна Україні. Та й те ще: нині вона така гаряча, що тому, хто її візьме, обпалить і серце й душу. Якщо та душа жива. Її мені не дадуть. Не собі й прошу. Це – останнє, що ще є в України.

Полуботок, Чарниш і Савич лаштувалися їхати в Пітер, а вся інша генеральна старшина готувалася до походу в татарські степи. Такий прийшов указ від царя. Полуботка забирали з України, аби не заважав заводити московські порядки на Україні, військо виводили в степи, аби козаки не збунтувалися. Старшим над військом назначався князь Дмитро Голіцин.

Востаннє вірні гетьманові старшини зібралися в нього дванадцятого червня. Полуботок зробив настанови й повідав усім, в яку сторону хилиться чорна віха. Хилиться вона на кріпацтво всім посполитим, на нові страшні побори, на втрату всіх вольностей, на те, аби посварити старшину з поспільством. Цар удає себе його захисником, насправді ж чорна хмара нависла над всім українським людом. Тільки нерозумні голови можуть нині затівати сварки, маєтну тяганину, позови. Пильнуйте, сказав, аби ніде не було ніяких зловживань, пильнуйте закону та звичаїв наших. З північної столиці ідуть нові й нові ревізори та комісари, збирачі податків з відставних ундерів, не пускайте їх у полки та сотні без наших осавулів, значкових та бунчукових.

Ще раз наказав Жураковському та Лизогубу, щоби були зібрані підписи під чолобитними від усього війська. І якщо доведеться вийти в похід військовий, то всі справи чинити розважливо, порадившись з канцелярією, завжди бути тверезими й жодним непотребством не займатися. Він уже про щось здогадувався, про що ми всі й гадки не мали.

Розійшлися всі, лишився з найвірнішими – Жураковським, Савичем, Ханенком та Биковським. Савич – відданий своєму шуряку душею і не меншою мірою Україні, тільки трохи полохливий, розуму ж в'юнкого, спритного (всі дивувалися, як у такому важкому тілі вживається такий швидкий і гострий розум) – незабаром вийшов до окремої світлиці і саморуч писав якісь листи.